Лише в Україні автор книжок не хоче володіти ремеслом писання

Днями письменник Степан Процюк поділився з читачами свого Facebook черговим роздумом про суть літератури. Його допис не стосувався, цитата, ремісників та графоманів. Адже їхні твори, ще раз цитата, мертвонароджені. На відміну від творів справжніх письменників. Які – третя цитата – інтуїтивно складають слова так, аби зачепити душі людей.

Це не перший і навряд останній допис у соцмережах та на інших майданчиках (як-от інтернет – видання локальної, культурно-мистецької тематики), у яких розділяють творчість і ремесло. Причому ремеслу дають знак «мінус», творчості – знак «плюс». Чим автоматично прирівнюють творчість, тобто, процес створення продукту, до чогось на кшталт мистецтва.

Митцем бачить себе кожен. Ремісником – далеко не всякий, бо володіти ремеслом і продавати труди своєї праці чомусь соромно. Хоча умовний митець не проти заробляти тим, чим ремісник і так, як ремісник. Просто ремесло – для недостойних, сьогодення, одноденка. Мистецтво – для наступних поколінь і вічності.

Для прикладу, письменник Владислав Івченко, автор більше десятка чималих за обсягом книжок, якось написав чималого коментаря під одним із письменницьких опитувань. Суть допису: авторка опитування відразу ставиться до письменства як до ремесла й з цієї ж позиції вимагає його оцінювати. Натомість слова повинні складатися не в історії, а смисли. На виході пан Івченко дуже близький до пана Процюка в наполегливому бажанні пропонувати твір як форму. А зміст нехай шукає сам читач, напружуючи мозок, якщо він, мозок, у читача є. Нема мозку, не навчився думати – прошу, ремісничих творів, розказаних за читача історій повно.

У тому ж напрямку, хай трохи в іншу царину, пішов поет Богдан-Олег Горобчук. Беручи участь у розмові літкритиків для останнього в минулому році журналу «Шо», він поставив під великий сумнів підхід до написання й видання книжок як до бізнес-проектів. Розшифрую. Не треба писати й потім видаватися, маючи на меті продати й заробити. Це вторинне. Первинне – готовий текст без готових відповідей. По суті, без готової історії, створеної за законами лінійної драматургії.

Але є одна деталь. Пан Горобчук не проти, аби книжки купувалися за гроші. Не знаю тих авторів і видавців, хто реально проти цього. Він проти орієнтації на ремісництво. Мовляв, смак читача треба виховувати. А смачне – не те, що читач читати в масі своїй звик, а ось таке, незвичне й незвідане.

Ремісників щиро ненавидять активні учасники різних спеціалізованих груп у Facebook. Мова про читацько-книжкові, проте сфера інтересів значно ширша. Та в даному випадку мене цікавлять читацькі обговорення. В яких часто карбують коментарі на зразок: «Ця книга не для всіх, цей автор не ремісник, який глибокий слог, яке майстерне володіння словом!» тощо. Професійність оповідача тут не розглядається. Бо здебільшого оповідач – той, хто бере за основу певний шаблон, стандарт, і не відходить від нього. Не експериментує з формами, зосереджуючись на дотриманні жанрових законів та змісту, сюжетних поворотах.

Дехто з тих, хто сам пише книжки, договорюється до того, що книжка – це не про розказування історій. Відповідно автор – не Шехерезада, аби дбати про тримання інтриги. Книжка – це не реміснича вправність, а щоб поділитися сокровенним.

У мене нема власних коментарів щодо цього. Досить побіжного переліку фактів та опису тенденцій. І, звичайно, фіксація сумного результату: ремеслом, професійністю письма, яке б зацікавило українською книжкою ширше коло читачів, володіє дуже мала кількість українських авторів. Переважна більшість подалася в митці. Генії, визнані дзеркалом, друзями та дружиною – й не визнані читачами. Котрі при наявності вибору обирають продукт, зроблений руками вправного ремісника. А не продукт недоспаних ночей творця форми без змісту.

Та власне: у згаданих мною групах люди чим далі, тим більше обмінюються враженнями про прочитані книжки іноземних, перекладених авторів. Ремісників, до речі.

Андрій Кокотюха

Позначено ,

Залишити відповідь