Книжковий Арсенал вільно чи мимоволі збігався іноді з професійним святом видавців, друкарів та розповсюджувачів книжок, що відзначається 30 травня. Цьогоріч таких збігів не передбачалося. Та сталося гірше, ніж неможливість книжників підняти келихи разом на спільному майданчику. Через карантин скасували й перенесли на наступний рік сам Книжковий Арсенал.
Усякий український видавець, хоч великий, хоч маленький, на книжкових заходах залучає до презентації книжок своїх авторів. Це світова практика, яка має в Україні одну особливість. Саме присутність автора стимулює продаж книжки, яку він написав, видавець видав, а друкар – надрукував.
За полями Арсеналу, Форуму чи інших книжкових толок, що набирали обертів у регіонах, книжка українського автора продається в рази гірше. Уточнюю: мова про дорослу літературу, художню прозу незалежно від жанру та стилю. Книжки для дітей, особливо найменших, почувають себе на ринку значно краще. Звісно, якщо видавець ними займається і активно продає.
Український читач – палкий прихильник спілкування з автором наживо. Це національна риса українського книголюба. Навіть якщо людина ніколи в житті не чула про існування автора, але познайомилася з ним на книжковому фестивалі-ярмарку, вона у семи випадках із десяти захоче купити книжку з дарчим підписом. Зробити з автором фото чи селфі, потиснути йому руку, тобто – доторкнутися.
Щойно автор відійде, наприклад, у туалет, попити кави чи просто піде геть – написані ним книжки перестають продаватися так активно. Скільки б не було в Україні книгарень – хоча їх у нас усе одно мало! – книжки українських авторів можуть лежати там роками. Але ті самі книжки легко продати читачам за кілька годин, якщо поруч з`явиться їхній автор. Іноді складається враження: наші книгарні здебільшого – склади для зберігання товару, а не для його розповсюдження.
Це не вина книгарень. Бо є інша, згадана вище ситуація: дитячі книжки не залежуються. Також непогано, краще за українських, йдуть іноземні автори. Східна Європа гірше, Західна – краще, американська література – то окремий сегмент. Є попит, хай невеличкий, на авторів із Азії. Їх дедалі частіше перекладають, хоч книжок все ж порівняно мало. Тут повторюся: книга, написана українським автором, все одно продається гірше.
Ситуацію міняє сам український автор. Його присутність біля власноруч написаних книжок – різновид реклами. Ніхто, крім автора, не розкаже про книжку краще. А вміти розказати – це вже півшляху до проданого примірника. Читач же в нас дуже любить, коли автор розказує йому про свою книжку, тобто – про себе. Відбувається тактильний, інтимний контакт, виникає довіра. Результат: видавець нарешті заробив, а автор – відробив отриманий аванс.
Тож на карантині, віддалено, пропонувати книги саме українських авторів складно. Читач або має знати автора особисто, або – бути його постійним читачем. А причиною тому є тотальна відсутність українського автора в українському інформаційному просторі. Книга – товар. Товар без реклами не працює. Знайомство з автором – реклама, як би хто до цього не ставився. Поки український автор та українська книжка не будуть хоча б у щотижневих новинах, творець і його видавець змушені власноруч, без посередництва книгарні, продавати створений продукт.
Андрій Кокотюха