
Віртуальна реальність. Уже більше місяця до неї звикають не лише українці, а й мешканці, без перебільшення, всього світу. Остання за ліком емідемія – іспанський грип зафіксована сто років тому. «Іспанка» теж накривала континенти, гуманітарна й культурна сфери тоді так само зазнали чи не найболючішого удару. На той час в ній не вбачали креативної індустрії. Але зараз представники гуманітарної сфери намагаються щодня довести можливість креативного розвитку у віртуальній реальності.
За моїми спостереженнями, протягом кількох останніх тижнів зо два десятки мешканців лише двох моїх Facebook-акаунтів вже створили YouTube-канали. Або озвучили подібні наміри. Ледь не щодня у соцмережах – віртуальні зустрічі, лекції, семінари, презентації книжок та фільмів. Є й далі будуть платформи для онланйн-переглядів кіно, театральних вистав, мандрівок музеями. Поети читають вірші годинами. Їхні шанувальники, а також оглядачі чисельного, твореного в чотирьох стінах контенту, наввипередки радять майданчики, які можуть усе це оглядати. Вчорашні гуманітарії з дня на день крок за кроком освоюють техніку. Передусім – техніку відеозйомок на власні телефони.
Мені бракує фантазії, аби уявити аналог усьому цьому, згаданому й незгаданому, сто років тому, під час хижого панування «іспанки». Але цілком вистачає здорового глузду й критичного мислення, аби не уявити собі світле майбутнє нашої креативної спільноти в віртуальному світі надалі. Потому, як Україна нарешті вийде з карантину.
Схожим сумнівам – місяць на час писання цього тексту. Вже на початку квітня філософ Володимир Єрмоленко в колонці для журналу «Країна» пише: «Карантин відкрив одну серйозну проблему: ми переоцінюємо своє онлайн-життя. Можемо скільки завгодно створювати ефект присутності – але жоден ефект не замінить самої присутності.»
За збігом обставин, у тому самому журналі про те саме обмовляється музикант і журналіст Роман Чайка: «Музиканти в режимі самоізоляції вмикають якісну апаратуру й хороший інтернет. Роблять джем-сейшн, коли всі учасники гурту можуть бути навіть у різних куточках планети. Але це – фішечка, а не продукт. Його важко конвертувати».
І буквально в той самий час під час онлайн-мітингу «Ні знищенню культури!» директорка «Мистецького Арсеналу» Олеся Островська – Люта робить схожий висновок: «Ми не можемо функціонувати публічно. Оскільки не працюємо в публічному просторі – нічого не заробляємо». Й поділилася знаннями про перспективи онлайн-відвідувань музеїв та виставок: один раз ще якось комусь цікаво, потім ефект новизни зникає, віртуальні екскурсії втрачають учасників.
Нарешті, директорка видавництва «Vivat!» Юлія Орлова на своїй сторінці в Facebook вказала важливе спостереження: «Книга – емоційна покупка». Готовий під ним підписатися. Бо свідомому, не байдужому до культури українцеві можна щодня пропонувати книгу через інтернет – а він швидше купить її, взявши в руки, потримавши, погортавши. Час на прийняття рішення скорочується, якщо поруч із книгою є її автор. А не скайп-зв`язок із ним, не його Телеграм, Інстаграм, Ютуб, Фейсбук.
Тому ставка на можливість митця-творця капіталізувати себе у віртуальній реальності завідомо програшна. Заробітки й розвиток у ній далі лишаються прерогативою IT-індустрії. Без сакрального айтішника Україна і світ як не обходилася, так і не обійдеться. Те саме – з веб-дизайнерами, розробниками сайтів, засобів безконтактного зв`язку. До речі, вони теж представники креативної індустрії.
Натомість те, чим зараз займаються митці на карантині – аналог та варіації дитячих іграшок. Такий собі формат ляльок-машинок, настільних ігор, конструкторів тощо. Ефект присутності – допоміжне. Присутність важливіша.