Розтин детективу
Це цикл блогів присвячений знаковим для мене творам детективного, пригодницького жанру, в жанрі горор і всім їхнім видам, підвидам й сегментам, загалом – гостросюжетним історіям, які в різний час вплинули на мене. У блогах подаються лише моя думка, мої висновки та мої погляди. Вважати їх істиною в останній інстанції не обов’язково.
Страждання молодого привида
Гастон Леру. «Привид Опери» (1910)
Цього року зацікавлені можуть відзначити один ювілей – 40 років від прем’єри мюзикла Ендрю Ллойда Вебера «Привид Опери». Вийшовши спершу на лондонській сцені, вже за два роки шоу поміняло прописку й відтоді без перерви ставиться в Нью-Йорку, заживши слави найбільш тривалого в історії Бродвею. Закладаюся: партія Привида й Крістіни, візитівка постановки, пізнається за музикою й текстом навіть тими, хто мюзиклів не любить та мало що про них знає. Скажу більше: ідентифікуючи цей трек, не конче бачити як оригінальне шоу, так і однойменний фільм Джоела Шумахера 2004 року. Інших екранізацій сучасники тим більше не бачили, хоча кадр із однойменної німої стрічки 1925 року – Привид у виконанні Лора Чейні – дуже часто вставляють до колажів, ілюструючи фільми жахів або щось, пов’язане з сегментом готики й горору.
Ще менше сучасних любителів готичного детективу читали першоджерело – книгу Гастона Леру. Спершу друкуючи його у популярному для сенсаційних творів форматі «роман із продовженням» на газетних сторінках, автор, на той момент професійний журналіст, кавалер Ордену Почесного легіону та успішний у фінансовому вимірі письменник потому видає твір окремою книгою. Попри чималий творчий доробок, внесок у детективний, пригодницький та фантастичний жанри, і також – не лише активну співпрацю з молодим тоді кіно, а й створення власного кінооб’єднання, «Привид Опери» лишився єдиним відомим його спадком.
І, здається, єдиним детективним романом у історії жанру, сюжет якого розгортається від початку до кінця в інтер`єрах оперного театру – храму мистецтва, де нема й не може бути місця популярній культурі в усіх розуміннях цього терміну. Загалом театральне мистецтво – одне з найдавніших у історії людства. Опера попри поважний статус статусної «панської» забави й місцем винятково для аристократії завжди протиставлялася легковажній опереті, тим більше – брутальному цирку, цьому збіговиську соціальних парій. Принаймні, так вважалося в часи всеосяжного панування опери. Саме тому своїм романом Леру її десакралізував, сам того не бажаючи.
Насправді письменник визнавав велич паризької «Гранд Опера», однієї з найвпливовіших сцен тогочасної Європи. І, маючи чуття кримінального репортера, котрий зробив собі ім’я, в тому числі, висвітлюючи знамениту (чи сумнозвісну) справу Дрейфуса (звинувачення французького офіцера в шпигунстві на користь Німеччини, виправданий), Леру вирішив зробити саме цей театр місцем, де стаються моторошні злочини. Тут на голови відвідувачів падає люстра, руйнуються декорації, гинуть працівники сцени, звучать моторошні потойбічні голоси. А дехто вже навіть бачив жахливого привида в масці Червоної Смерті. Попри очевидні речі нова дирекція ігнорує очевидне, списуючи це на діяння підступних конкурентів: комусь дуже треба, аби до Опери боялися ходити.
На момент роботи над своїм головним, як з`ясувалося, романом Гастон Леру відчував поступовий вплив готики, готичної культури та готичних традицій на популярну літературу. Але здебільшого – британську, де відповідну атмосферу вдячно розвивав і навіть певною мірою експлуатував Вілкі Коллінз. Проте Леру помістив похмуру, місцями сюрреалістичну холодну англійську готику в питомо французький, романтично-грайливий контекст. Основою ідеї він, виглядає, взяв казку «Красуня і Чудовисько» у версії Жанни-Марі Лепренс де Бомон. Адже, за її сюжетом, закоханим Чудовиськом виявився зачарований аристократ. Ним же є Ерік, той самий Привид Опери, народився в шляхетній родині та наділений від природи чисельними талантами – але разом із тим з вродженими ж дефектами на обличчі. Потворність змушує Еріка ховати обличчя, втекти з дому, мандрувати світом, аби зрештою не взяти участь як інженер у побудові Опери, в підвалах якої він власноруч (!) робить собі таємне укриття. До якого веде чимало пасток, включно зі смертельним виром.
Так волею автора до Опери, де культивується високе мистецтво, потрапляє низьке – цирк із його атракціонами, фокусами, навіть клоунами, котрі раз по раз насміхаються з дирекції, розігруючи свої вистави з падіннями люстр. Виявляється, іншорідне тіло, талановитий, злий на весь світ блазень спроможний звести нанівець всі репутаційні здобутки високого мистецтва. Показати його безсилля перед зухвалим безкарним нахабством, ще й спроможним лякати забобонних мадам та месьє з вищого світу страшними казками.
«Привид Опери», якщо дивитися під таким кутом зору – більше роман авантюрний, пригодницький, аніж детективний. Бо загадка Еріка розкривається доволі швидко. А коли Привид починає проявляти інтерес до молодої співачки Крістіни, за її життя нема, чого боятися: його любов життю дівчини не загрожує. Він лиш хоче вмовити її жити з ним на прихованому в паризьких надрах під театром острові. Сутичка Еріка з Раулем, коханим Крістіни, та його провідником по підземних лабіринтах, театральним служкою Персом – лише відчайдушна спроба звернути на себе та на свої таланти увагу. Дивіться, мовляв, який я.
Саме підмішана до готики романтична складова – черговий безнадійно закоханий привид! – дозволяє «Привиду Опери» лишатися класикою жанру. Та водночас усе ж таки більше музейним експонатом, ніж затребуваним нині чтивом попри відродження готичних сюжетів у творах різних жанрів: від детективів і трилерів до горорів і темного фентезі. Ну і куди ж без таємничо-романтичної арії «The Phantom of the Opera»…
Андрій Кокотюха