Уривок з роману.
Кошовий любив видиратися сюди на вершечок Монмартру, до Сакре-Кер, саме під вечір. Пора року теж важлива. Адже день завершується і різний час, тому й виглядає Місто Світла інакше.
Узимку його відхід сірий, вологий. Париж ізнизу нагадує світську даму, що піддалася капризам та зробила собі вихідний. Можна не квапитися, валятися на ліжку під периною допізна. Не малювати обличчя, бешкету заради розтріпати перед дзеркалом волосся. Показавши відображенню язика, заколоти це волосся простою защіпкою. Й вештатися до кінця дня в халаті, нехай сьогодні яскравий світ поживе без неї.
Осінні вечори тихі, пронизливі й жовтаві, мов каштанові та кленові листки. Сонце пестить променями півкола графітових дахів, охайно вмитих дрібним, ще теплим дощиком. Прощаючись до завтра, вони підморгують мансардовими вікнами, бажаючи самі собі доброї ночі.
Улітку Париж видихає спекотний день із полегшенням. Димки з труб тут, нагорі, біля Сакре-Кер, нагадують зітхання, звук відчутний, а омріяний спокій за бажанням можна помацати, витягнувши руки перед собою. Заразом це не є ілюзія – реальне відчуття того, що обіймаєш виснажені літнім сонцем кількасотрічні стіни, мури, базиліки.
А весняний, особливо – березневий паризький вечір капризує й бавиться, змішуючи зимові та осінні звички. Може огорнути ріденьким туманним серпанком, як ось тепер. І так само здатен потішити ще холодним, але обнадійливим сонцем, яке обіцяє роздягнути скоро, швидко та впевнено, мов досвідчений коханець.