Розшукується капітан Колбаскін!

Письменниця Ярослава Литвин днями поширила в Facebook читацький відгук Тетяни Гончаренко, теж написаний у Facebook. Читачка оцінила роман Артема Чеха «Хто ти такий?», відзначений як «Книга року ВВС». До відгуку пані Литвин додала власний коментар, оцінивши власне відгук. І пішло по трубах соцмережі: знову письменник ображається на читача, а читач же має право, бо він купив за гроші. Словом, тон Facebook-дискусії знайомий та зрозумілий.

Диявол зазвичай у деталях, які – теж зазвичай – мало хто й коли в нас помічає. Особливо якщо йдеться про оцінки українських книжок, кіно, музичного відео, загалом українського україномовного контенту. У даному випадку деталь пані Литвин навіть спеціально підкреслила червоним. Звертаючи увагу не на відгук загалом, а на наступний пасаж: «Уважно розбираю, хто, навіщо, коли і як це написав, перед тим, як даю книзі шанс».

Коментатори закидають Ярославі Литвин претензійність. Мовляв, краще така реакція, аніж ніякої. З цим погоджувався півстоліття тому російський письменник Сергій Довлатов, кажучи: «Для письменника лишитися непоміченим страшніше, ніж бути критикованим». Але в даному випадку йдеться не про критичну оцінку, якою б вона не була. А власне про відсутність компетенції не критикувати/хвалити твір, а наголошувати на важливості саме своєї негативної/позитивної оцінки.

Письменницька діяльність та публічна позиція колеги Мартина Якуба (літературний псевдонім Василя Шульги) провокують у мене неоднозначні відчуття, не завжди позитивні. Проте погоджуюся з його думкою щодо згаданого вище формату: всякий, хто оцінює щось у подібному тоні, повинен довести рівень своєї компетенції. І мова не лише про твори, і не лише про царину культури. Розшифрую: якщо експерт «дає комусь/чомусь шанс», він мусив бо заразом пояснити, чому за його шанс, за його оцінку, треба боротися. Саме на неї варто зважати. І який вплив має його експертиза на певні процеси та їхній розвиток.

Поясню, що маю на увазі. У романі Сідні Шелдона «Інтриганка» (1982, оригінальна назва «Master of the Game» («Майстер гри») головна героїня, мільйонерка Кейт Блеквел, дуже не хоче, аби син робив кар`єру художника замість працювати в родинному бізнесі. Кейт сама влаштовує першу виставку синові – але потай від нього наймає авторитетного арт-критика, який трощить у пресі виставку на друзки. Думка цього експерта для юнака важлива, тому він припиняє малювати. Але якби Кейт хотіла підтримати сина, вона б напевне найняла того ж самого арт-критика, аби написав позитивну рецензію. Моделюється ситуація, коли авторське «Я» від експерта справді є компетентним. Може як піднести, так і опустити.

Ще один приклад – мій улюблений епізод із радянського фільму «Ми з джазу» (1983). Головний герой Костя після численних невдач із концертами занурюється в депресію. Друзі хочуть його розрадити. Для цього вирішують знайти людину, котра скаже: «Ти в джазі король». «Давай я скажу!» – тут же викликається один із них. «Ні, – відмахується колега, – треба, щоб хтось важливий сказав. Головний спеціаліст у джазі». У фахівця виявляється «м`ясне» прізвище (явне відсилання до чехівського «Конячого прізвища»), і методом проб та помилок вимальовується – Колбаскін. Так починається пошук капітана Колбаскіна, про якого відомо – його слово для оцінки таланту джазового музиканту важить, і то дуже. Єдина проблема: ніхто не знає, як виглядає капітан Колбаскін. Тому наймають підпилого волоцюгу (коронний вихід Борислава Брондукова), який згоден назвати себе Колбаскіним.

Усе, що відбувається всі 30 років існування в незалежній Україні книжкового видавництва та літературного процесу – це пошук умовного капітана Колбаскіна. Того самого, який є авторитетом. Може й має право дати оцінку твору, з якою треба рахуватися. Своїми оцінками реально впливає на процес, передусім – на продажі. Є гуру для авторів-початківців та маститих творців. Коротше, триває перманентний пошук людей із належним рівнем компетентності, з думкою яких про книгу, кіно, музику доводиться рахуватися, хочеш того чи ні.

Натомість маємо Колбаскіних-самозванців. Тих, хто дає книзі – і не лише книзі! – якісь там незрозумілі шанси. Погрожує більше не купувати й не читати творів того чи іншого автора. Або квиток на український фільм, бо саме на його квиток та подальшу оцінку автори чекають нетерпляче. Загалом такий Колбаскін переконаний у значущості власних оцінок, хоча вона нічим не підтверджена.

Ось про що писала Ярослава Литвин. А поза тим усякого бажаючого похвалити/полаяти кожен притомний автор радо вітатиме. Допоки не буде переходу на особисті, оціночні судження та демонстрації власного егоцентризму в оцінках роботи інших.

Андрій Кокотюха

Позначено

Залишити відповідь