Взагалі я проти скандалів. Скандал – це погано, навіть непрофесійно. Так само непрофесійно поводять себе герої/героїні літературних і кінодетективів, коли женуться за злочинцем на землі, в небесах і на морі. Погоня видовищна, вороги перестрілюються, трощать все на своєму шляху, чим створюють загрозу для життя та здоров`я випадкових людей. Справжній професіонал у житті робить усе, аби реалізувати захоплення злочинця без шуму й пилу. Не привертаючи нічиєї уваги, роблячи свою роботу.
Хоча є цілком справедливе твердження: кожен культурний продукт має привертати до себе максимальну увагу споживачів. І тим самим розширювати їхнє коло. Ось чому скандал, часто – штучний, вважається важливим засобом просування в ринок.
Наприклад, 1996 року Оксана Забужко влаштувала в «Українському домі» суд над собою, у такий спосіб привертаючи увагу до свого прозового первістка «Польові дослідження з українського сексу». Комерційного ефекту від того я не знаю. Але, так би мовити, «культурний ефект» був і до штучно створеної акції, і був би без неї. Роман вийшов самодостатнім – проте не скандальним.
Зараз я розкажу, що таке справжній скандал і якими сумними можуть бути його наслідки.
1960 року на британські екрани виходить психологічний трилер Майкла Павелла «Peeping Tom». Буквальний переклад – «Цікавий Том», але частіше стрічку можна знайти під назвою «Той, хто піддивляється» (рос. «Подглядывающий», української версії перекладу не існує). Головного героя звуть не Том, а Майкл Льюїс. Назва відсилає до британського фольклору. Цікавий Том – це мешканець Ковентрі, котрий єдиний вирішив підглядіти за голою дружиною володаря міста леді Годивою. В такому вигляді жінка їхала верхи вулицями міста, аби чоловік знизив людям податки.
Словом, суто британська, локальна історія. Майкл, із дитинства травмований рідним батьком-психіатром, котрий перетворив сина на піддослідного кроля, знімає на кінокамеру жінок у момент агонії. Хлопець – маньяк, патологічна особа. Причому маньяк, скажемо так, сексуальний лише зовні: грає його німецький актор Карл Бем, красень-блондин. Але «Peeping Tom» – історія про пригнічену сексуальність у її жахливих проявах.
За 100 хвилин екранного часу в фільмі про серійного вбивцю нема жодної кривавої сцени. Нема сцен фізичного насильства. Так, кіно похмуре, а з точки зору логіки сценарист Лео Маркс узагалі грає в піддавки. Чого варта сцена, в якій кохана Майкла, вона ж – його сусідка, заходить до його апартаментів просто так, бо двері не зачинені, і просто так, легким порухом руки, вмикає кінопроектор. Аби побачити щось жахливе, чого глядач не бачить. Загалом дуже-дуже цнотливе кіно, особливо на фоні «Психо» Альфреда Гічкока, котрий вийшов у прокат того ж року. І там теж присутня тема пригніченої сексуальності та піглядання за жінками.
Тим не менше, значно жорсткіший «Психо» став лідером касових зборів та кінокласикою. «Цікавого Тома» швидко заборонили як, цитата, «хвору, блювотну, мерзенну стрічку. Котру варто спустити в каналізацію».
Заборона була не цензурна, швидше – світоглядна. Проти «Цікавого Тома» виступили не так критики (то їхня робота), як британська публіка. Не побоюся сказати: кіно шокувало глядачів – і на прохання, вимогу глядачів його зняли з прокату назавжди. А режисер Майкл Павелл більше ніколи в житті нічого не створив. Йому тупо перекрили кисень, хоча до того вважали сучасним класиком та шанованим діячем британської культури. Втім, з плином часу стрічку стали вважати впливовою кінокласикою. А її мотиви використовували в різних аналогічних фільмах, серед яких – «Мочання ягнят» Джонатана Демме. Так буває.
До чого це я? А до того, що цькування, або ж сучасною мовою – хейт, хейтинг автора та його твору не є позитивним явищем. Але з іншого боку те, що сталося з фільмом та режисером – результат агресивного неприйняття небайдужою, але непідготованою аудиторією твору, теми, методу та засобів її втілення й висвітлення.
Скандал ніхто не замовляв. «Цікавий Том» просто не сподобався широкій публіці. Вузькій, до речі, теж. Але вплив, у даному випадку – фатальний, негативний, мав саме масовий глядач.
Що, своєю чергою, означає: у тогочасній Британії широка аудиторія справді цікавиться культурним продуктом настільки, аби мати на нього вплив. У даному випадку руйнівний – але вплив. Бо є інший бік медалі: та ж сама широка аудиторія без додаткових стимулів може піднести культурний продукт до небес. Адже є і ринок, і традиції, і можливості, і звички чекати на новинки.
В сучасній нам Україні жоден твір жодної якості не здатен поки що зацікавити широку аудиторію так, як її цікавить і емоційно переймає, скажімо, показ футбольного матчу. Через те нема грунту ані для природного, ані для штучно створеного скандалу. Що, своєю чергою, жодним чином не сприяє розвитку й лишає книги, фільми, музику та інші культурні продукти винятково нішевими. Всі фрази в соцмережах типу «відомий», «скандальний», «популярний», «критикований», «успішний», «провальний» тощо не мають, на жаль, нічого спільного з реальністю.