Започатковую нову нерегулярну, але, маю надію, постійну рубрику в розділі «Блоги». Мета – стежити за новинками в жанровій літературі, яка мені близька (детектив, трилер, пригодницький роман, горор) та реагувати на прочитане. Всі думки, спостереження та висновки є суто суб’єктивними та базуються на моєму особистому розумінні того, якими повинні бути зразки згаданих жанрів в українському виконанні. А також бажанні, аби ці важливі жанри в нас розвивалися в Україні хоча б на третину так, як фантастика і фентезі українського виробництва.
Розкрити вбивство за короткий час
Яна Леон. «Тінь над Карпатами» – Київ, «Віхола», 2026
З усіх запропонованих поки що в серії «Сучасний український детектив» цей невеличкий роман відповідає жанровим ознакам найбільше. І є «жіночим» лише за формальними ознаками. Бо в центрі сюжету – молода жінка, котра пережила особисту драму, лінія якої прокладено доволі кінематографічними флеш-беками. У ролі антагоніста – немолода професорка, котра могла стати свекрухою, а натомість зіпсувала життя й збила на злеті перспективу наукової кар’єри. Вбивця – так само жінка, проте злочинницею її назвати язик не повертається. Але суто жіночі, ірраціональні мотиви взаємної неприязні та скоєння раціонально продуманого злочину недоліком «Тіні над Карпатами» не є.
Авторка взяла за основу та ретельно розробляє саме герметичну структуру класичного детективу зразка так званого «Золотого віку» – угорський дослідник Тибор Кестхеї характеризує так 1920-ті роки. Для українського любителю жанру знайомими ілюстраціями згаданого періоду є ранні романи Агати Крісті та Джона Діксона Карра (є українский переклад роману «Три труни»). Герметичну структуру пізніше використали Чарльз Персі Сноу у «Смерті під вітрилом» (1932, знайома нашим глядачам радянська екранізація – 1976) та Сиріл Гейр у «Чисто англійському вбивстві» (1951, знайома нашим глядачам радянська екранізація – 1974). Обидва згадані твори додають до розслідування вбивства в обмеженому просторі соціальні мотиви, що суголосно темі «Тіней над Карпатами».
Не знаю, чи зважала авторка на ці класичні вже референси. Але відчувається її повага до жанрових традицій та старанне наслідування творам «Золотого віку». Проте зворотний бік цієї медалі: вона не робить поправку на те, що зараз 2020-ті. Котрі давно вже задали й пропонують читачам інакший темп оповіді. Тут беззаперечним плюсом «Тіней над Карпатами» є обсяг – 190 сторінок. У 1920-тих британське видавництво «Гарперс» практикувало запечатувати фінальні сторінки з розгадкою: якщо читач нудився, мав право кинути читання, але не зазирати в фінал, принести книжку назад і отримати гроші.
Пропонована історія, точніше – детективне розслідування, пошук убивці двох людей не в замкненому, та все ж обмеженому просторі, мінімально насичена подіями. Рятує згаданий вище невеликий обсяг, а також – підбір персонажів. Справді, що може бути нуднішим та статичнішим за наукове середовище! У романі – питомо львівське, але воно, кажуть, і в Києві таке саме. На позір нудно, всередині – клубок змій, котрі підсиджують одне одного, вигризають місця на кафедрах, плагіатять дисертації, купують учені ступені тощо.
Якщо розглядати «Тіні над Карпатами» під цим кутом зору, тоді все пояснюється: нудні люди не можуть жваво рухати сюжет. Хоча перші сторінки зустрічають натуралістичним описом жертви насильницької смерті: «У нього була відсутня права частина голови. Кістка була розтрощена, виднівся мозок». У пансіоні «Карпатська перлина», котрий розташовано в віддаленій від гамору місцині, вбили пожильця Михайла Попіля, дуже поважного чоловіка, в минулому – викладача, тепер – бізнесмена. Відпочинок елітний, на момент убивства там блогерка Інга з сином Іваном, пережила інсульт професорка Романів із помічницею Наталкою, журналіст Гураль, літнє подружжя Везельських. Також є економка Олена, котра попереджає: гріхи й розпуста охопили це місце. «Жадоба, розпуста, марнославство». І власниця – Орися Річинська. Отже, вбивця, за законами жанру, серед цієї компанії. До речі, хлопчика я б не виключав – дитина приблизно його віку є вбивцею в «Химерному будинку» Агати Крісті.
Основний конфлікт – між Річинською та Вірою Островською, яку власниця запросила, точніше – істерично викликала власниця, аби розібратися на місці без поліції. Пані Річинська – та сама прикра інтриганка з науковим ступенем, котра зіпсувала особисте й професійне життя Вірі Островській: зробила все можливе, аби та порвала з її сином Назаром та скасувала заручини і розірвала навпіл її дисертацію. Назар загинув, і, виглядає, саме ця обставина змушує Віру відгукнутися на поклик кривдниці. Хоча молода жінка запросто могла послати кривдницю туди, куди посилають одне одного навіть чемні на позір галицькі науковці.
Якщо мотивацію Віри взяти на себе роль сищиці-аматорки пояснити можна, важче пояснити, чому не роз’їхалися пожильці. Адже нема поліції, вони не в статусі свідків, цілком можуть перелякатися й правильно зроблять. До всього, негода, котра відрізала пансіон від світу, на той момент ще не почалася. Інакше б Віра не змогла дістатися місця скоєння злочину, все ж таки зі Львова трошки їхати. Але навіть не це бентежить: ближче до фіналу одна з потенційних убивць, з якої Віра зняла підозру, на її прохання сідає у авто і так само без особливих проблем їде назад по поліцію. Отже, ізоляція від світу за зразком «Суто англійського вбивства» чи «Десяти негренят» якось так не задалася.
Кожен із підозрюваних являє собою окремий пізнаваний соціальний тип. Тут авторка впоралася, вони цікаві, а підозра на кожного – підставова. Проте в романі відсутнє відчуття небезпеки, яка чатує на слідчу-аматорку за кожним рогом. Десь ховається жорстокий убивця, його жорстокість показана об’ємно. Але цього факту авторка не врахувала, ігноруючи атмосферу страху, котрий має відчувати зовсім не супергероїня, котра без того в депресії. Там, де сапенс проситься сам, його нема. Хіба що єдиний напружений момент – обшук кімнат підозрюваних, до якого вдається Віра без їхнього відома.
Ця статичність, неквапність сюжетного перебігу, нівелює фінальне викриття вбивці. І тут теж є проблемка. «Дуже швидко впоралася» – каже убивця Вірі й логічно просить пояснити, де ж прокол. «Тільки ви не мали з Попілем жодних справ», – пояснює слідча мимоволі. Бо справді – більшість присутніх мали з негідником не лише справи: всі вони мали до нього претензії. Навіть набожна Олена, якої хтивий Попіль домагався за звичкою домагатися всіх, кого бачить. Власне, поплатився життям за це: зґвалтована ним дівчина (до речі, лесбійка) наклала на себе руки.
Проте, як з’ясувала Віра, вбити негідника так чи інакше жадала більшість пожильців, просто не встигли. Тому лишається підозрювати особу, котра на позір не має претензій до Попіля – ну хтось же його вбив! Хоча прониклива й допитлива Віра могла знайти відповідь буквально в першу ж годину свого слідства. Бо вона помітила: у Попіля була розбита права частина голови. Шукайте серед присутніх шульгу, та й по всьому.
Тож дозволю собі процитувати один читацький відгук на «Тінь над Карпатами»: «Чи був для мене цей роман якимось абсолютним «вау»? Напевно, ні. Але було багато персонажів і людських історій, над якими можна подумати». Додати до цього висновку нема чого. Хіба крім того, що на фоні цього роману кілька новинок від українських авторів суттєво програє.
Андрій Кокотюха