Продовжую нерегулярну, але, маю надію, постійну рубрику в розділі «Блоги». Мета – стежити за новинками в жанровій літературі, яка мені близька (детектив, трилер, пригодницький роман, горор) та реагувати на прочитане. Всі думки, спостереження та висновки є суто суб`єктивними та базуються на моєму особистому розумінні того, якими повинні бути зразки згаданих жанрів в українському виконанні. А також бажанні, аби ці важливі жанри в нас розвивалися в Україні хоча б на третину так, як фантастика і фентезі українського виробництва. 

Село як покарання

Павло Пігуль. «Вбивство в Перунів день» – Київ, «Віхола», 2025

Зіткнувшись із беззаконням, київський слідчий Матвій Конах вирішив замінити правосуддя самосудом. Бо правосуддя не працює, ґвалтівник-мажор вийшов на волю просто з зали суду. Замість звільнення з органів, притягнення до відповідальності чи хоча б догани борця за справедливість відряджають до села Перунівки на півночі Київщини. Там трапилося вбивство, яке нікому розслідувати. Тобто, теоретично є кому, село має дільничного. Проте, зі слів безпосереднього начальника Конаха, за сумісництвом, батькового друга ще з часів афганської (!) війни, мізків у голові єдиного тамтешнього блюстителя закону небагато. Але пан полковник тут же додає: це не відрядження, а заслання. Якщо Матвій сидітиме тихо, пересидить скандал із Багіровим та повернеться назад. Таким чином, покарання непокірного слідчого все ж відбулося – направленням до села.

Подальша сюжетна лінія та й загалом тон усього роману «Вбивство в Перунів день» нагадує або пародію на детектив, або заводить читачів на територію так званого іронічного детективу. Бо заледве не половину від обсягу твору займають словесні змагання та вербальний еквілібр між Матвієм і тим самим дільничним Санею – не Олександром, просто Санею, так він сам себе називає. Носить стару форму, визнає несерйозне до себе ставлення в селі, пускає Матвія пожильцем і вживає разом із новим чи то другом, чи то начальником, міцний алкоголь перунівського розливу. Загалом, зі слів Сані, тутешнє життя нелегке, у магазині майже нема продуктів, зате є й плюси – можна безкарно вирощувати коноплю н власному городі.

Описуючи чи то вигаданий, чи то змодельований побут села з лише півсотнею мешканців, Павло Пігуль так захоплюється й поринає в створений або відтворений ним Всесвіт, що мимоволі чи навмисне відходить власне від детективного сюжету. Чим непрямо доводить: сільська локація здебільшого є покаранням для українського автора, котрий прагне писати жанрову літературу, в нашому випадку – детективну. Жанр є дитям урбаністики, а розгортання дії в сільській місцевості не так звужує поле діяльності героїв, як підкреслює різницю між двома світами, світоглядами, менталітетами. Дія відбувається 2017 року, й цим самим автор убезпечив себе від необхідності додавати своїй історії воєнного контексту. Але чесність у датуванні не знімає проблеми – читач усе одно лишається поза часом і простором.

Можливо, та навіть імовірно Павло Пігуль ставив собі саме таку мету: показати місцевість, у якій все зупинилося, завмерло й життя плине лише тим плином, який визначив сільський голова Авсінь. А відлік часу веде місцевий дурачок на прізвисько Перепис, постійно й безсистемно вигукуючи цифру, відповідну до всіх мешканців села. На момент появи там Матвія їх сорок шість, бо вбили ж Галю, прийомну доньку Додолів, котрі всиновлюють дітей та отримують за це фінансову допомогу від держави.

Все згадане, включно з відсилкою до язичницького бога Перуна в назві села, зникнення Галиного трупа, спалення тіл та інших ритуалів повинно підвести як Матвія, так і читачів до висновку: всі селяни пов`язані між собою як не інцестними стосунками, то бодай релігійними. Точніше, життя Перунівки, її невеличкої громади, підкоряється законам, тотожним тоталітарним спільнотам. Попросту кажучи, сектам. У цьому місці зринає референс – британський фільм «Плетена людина» (1973) Робіна Гарді та його однойменний американський рімейк 2006 року Ніла Ла Буда з Ніколасом Кейджем у головній ролі. За спільним сюжетом, поліцейський слідчий прибуває в віддалену місцевість на пошуки зникнення місцевої дівчини. Перша стрічка заявлена горором, друга – комедією, обидві завершуються ритуальним спаленням незваного гостя. Село справді виявляється територією секти, і жертвопринесення тут – цілком собі нормальний місцевий обряд.

Те саме ледь не стається з Матвієм, і – о диво! – подібна практика стала відкриттям й для більш місцевого, ніж він, Сашка. Додайте канун Івана Купала, тобто, питомо український контекст, і відніміть цілковиту від сутність саспенсу. Зі створенням перманентної загрози для Матвія автор не впорався, хоча, можливо, й не дуже хотів. Слідчий авторською волею катається селом, мов більярдна куля столом, натикаючись у своїх не надто прописаних пошуках на такі самі кулі з перунівською пропискою.

Дослідниця українського детективу Людмила Кицак у однойменній монографії (2017) зазначає очевидну, на перший погляд, десь навіть банальну річ: у детективі підґрунтям інтриги є таємниця. Складовою якої є інтрига – рушій перипетій, складне та заплутане розгортання подій у творі. Мета цього процесу – відтворення гострої боротьби між персонажами та досягнення особливого напруження дії задля утримання уваги читача. Водночас вона вирізняє містичну складову саме українського детективу як таку, що робить більш привабливою таємницю та додає напруги до інтриги.

Здавалося б, віддалене село, вороже до чужих населення, зникаючі трупи й пожежі в переддень язичницького свята – ті самі інгредієнти, які дозволяють тугіше накрутити сюжетну пружину. Натомість автор «Вбивства на Перунів день» благополучно – ой, не те слово, та що ж поробиш! – усе це зливає. Роблячи вдячну схему непрацюючою, розкриття злочину – дійством, яке сталося само собою, а кінематографічний фінал – обов`язковим для прочитання відразу після появи Матвія в Сашковій хаті. Бо все, що між їхнім знайомством та фінальним бадабумом, не має для сюжету жодного значення.    

Тож детективу не вийшло попри декларований жанр – але нехай буде фарсова іронічна оповідь. У якій є перелік персонажів просто в тілі роману, проте дійовими особами не є навіть двійко головних героїв. Але зате вони дотепники-гострослови. Вважайте, комедійний дует, чиї пригоди більше нагадують серіал «Пригоди Бампера і Суса». Смішний місцями, до речі.  

Андрій Кокотюха