Фільм «Крути 1918» не дуже вдався. Але таких фільмів потрібно багато

Історик, дослідник і мій гарний товариш Вахтанг Кіпіані днями висловив у себе в Facebook думку, яка за нормальної влади  в Україні уже була б стратегічним планом. Далі цитую: «Історія з німецьким моряком високого рангу, якому не шкода «проявити трохи поваги [військовому злочинцеві Путінові]… якої він вимагає, а може і заслуговує» має ще один аспект. Він в тому самому виступі каже, що країни Балтії – то не Україна, бо вони були суверенними і їх було окуповано, а Україна «була в СССР». Тут є робота для нас. УНР була суверенною теж. І була окупована теж як і три балтійські держави, тільки за двадцять років до того. І це треба вголос промовляти всюди і завжди. Бо ми маємо прапор УНР, герб УНР, гімн УНР, але суть держави – УССР. На жаль, для влади спадщина УНР і традиції Державного Центру УНР в екзилі, який існував до 1992 року, це бла-бла лише для пам’ятних дат і безплідних символічних кроків».

Далі спробую коротко пояснити суть справи. Як то кажуть, для чайників і тих, хто досі в танку.

Наступного дня після більшовицького перевороту в російському Петрограді в українському Києві проголосили незалежну державу – Українську Народну Республіку (УНР). А вже за десять днів більшовицькі війська пішли війною на Україну зі Сходу. Ким були окремі діячі УНР, як мінялася потім назва держави – не суть. Важливіше, що від 1917 по 1922 рік включно незалежна українська держава ані дня не прожила без війни. І була окупована, в тому числі, через брак зовнішньої підтримки та внутрішніх ресурсів, фінансових та людських, що важливіше.

Але насправді не біда, якщо цього не знає німецький віце-адмірал Кай-Ахім Шенбах, якого цитує пан Кіпіані. Значно гірше, біда-бідося, коли цього не знає або вперто не хоче знати кожен громадянин України. Від дошкільного до пенсійного віку. Повсякчас доводиться пояснювати різним, переважно дорослим людям: українській державі не 30, а більше 100 років. Тяглість державності переривалася кількома окупаційними режимами: російським більшовицьким (три спроби вторгнення 1917-1920), польським (західні терени 1918-1939), російським радянським (вторгнення в Західну Україну за пактом Молотова-Ріббентропа 1939-1941)  німецьким (1941-1944), знову російським радянським (1944-1991).

І цей період практично не представлений у нашому національному кінематографі. Книжок на цю тему видають значно більше. Та все одно не тими тиражами і не в таких жанрах, аби назвати подібну продукцію масовою й популярною в буквальному значенні цього слова. Краще тут спрацьовує симбіоз книжки і кіно. Причому кіно, повторюся, жанрового. Орієнтованого на широку публіку, з гострим сюжетом, драматичними колізіями. Хай персонажі не завжди складні. Хай мало рефлексують, більше діють. Важливіше, аби всякий раз наші герої перемагали ворогів.

Скажете, так не було? Де ж та перемога, коли оно, скільки разів нас окуповували? Фокус у тому, що будь-яка перемога – завжди міфологія. Причому якщо перемога наша, той міфологія позитивна. Власну актуальну міфологію має в основі кожна держава, яка себе поважає. Так формується світогляд, із ним – повага до держави, тих, хто за неї боровся, нарешті – самоповага. Разом усі ці фактори змусять інших поважати твою державу. Було б так, німецький віце-адмірал не ризикнув би розкрити рота в український бік.

Бій під Крутами – одна із найбільш яскравих українських перемог часів УНР. П`ять годин нерівного бою має нині десятки версій та інтерпретацій. І ніщо не заважає закрити тему. Навпаки, чим більше, тим краще. Звичайно, історичний фільм Олексія Шапарева «Крути 1918» міг би розширити аудиторію, заохотити неофітів, виконати позитивну просвітницьку функцію. Так не сталося, бо хтось десь щось не доопрацював.

Стрічку затюкали, але до такого мав би бути морально готовий кожен творець, незалежно від якості кінцевого продукту. Гірше інше: виглядає, до теми Крут найближчим часом повернутися буде неможливо. Хіба приватний інвестор захоче вкласти в це гроші, та й то… Але я не вважаю, що одним фільмом треба закрити важливу тему. Навпаки, закривати її неможна навіть потому, як буде, нарешті, зроблено після багатьох спроб та помилок близький до ідеального фільм чи/та серіал.

Подібних тем, які треба проговорювати, аби такі, як віце-адмірал Кай-Ахім Шенбах тримали язики за зубами – сотні. Без перебільшення. Всі вони варті втілення засобами кіно, прокатного й телевізійного. Жанрова палітра – необмежена, навіть комедії можна – коли вже всі між собою домовляться про історичну пам`ять і тяглість традицій. Й фінансувати створення такого кіно треба на рівні з оборонкою. Поки цього нема, доводиться отримувати прикрі щиглі.

Андрій Кокотюха

Позначено

Залишити відповідь