Це цикл блогів присвячений знаковим для мене творам детективного, пригодницького жанру, в жанрі горор і всім їхнім видам, підвидам й сегментам, загалом – гостросюжетним історіям, які в різний час вплинули на мене. У блогах подаються лише моя думка, мої висновки та мої погляди. Вважати їх істиною в останній інстанції не обов`язково.
Вбивця – не людина
Едгар Алан По. «Вбивство на вулиці Морг» (1841)
Є твердження, що це оповідання – перший у світі твір саме детективного жанру в історії світової літератури. Хоча з`являються і заперечення. Наприклад, український детективіст Дмитро Безверхній вважає первістком західного детективу твір Ернста Теодора Амадея Гофмана «Мадемуазель де Скюдері. Хроніка часів Людовіка ХIV», який побачив світ 1818 року. Та й взагалі пропонує шукати і знаходити детективні лінії в казках «Тисяча та однієї ночі». Що, між іншим, не така вже й помилка: детективні повороти запросто знайти хоча б у казці про Алі-бабу та сорок розбійників.
Чому ж дослідники й жанрові теоретики не надто професійно – на думку сучасників, – підходять до питання, вирізняючи саме оповідання По? Причина, як на мене, криється в застосуванні до «Вбивства на вулиці Морг» так званого принципу триєдинства, за яким будується театральна п`єса. Це єдинство часу, місця та дії, сукупність яких буде суголосна настроям та відчуттям суспільства. В даному випадку суспільства не просто західного, європейського, яке за кількасот століть чимало пережило, багато до чого адаптувалося й готове до наступних викликів. Йдеться про суспільство американське.
Адже Америка в середині ХІХ століття для старої Європи – новий світ. Динамічний розвиток, нові можливості, великі перспективи. Ту Америку, яку ми з вами бачимо і знаємо сьогодні, зробили емігранти, які пливли через океан на пароплавах у пошуках більших свобод та кращого життя. Тим часом міста давали більше можливостей як для мешканців європейських країн, так і для американців. Тож міста розросталися.
Знаходити пристойну роботу могли освічені люди, тому більше ставало тих, хто вміє читати. Відповідно, з`являлося не лише більше майданчиків для публікації художніх творів – газети, журнали, видавництва, – а й більше тих, хто стежить за читанням й аналізує його. Мова не так про інституційну критику, як про жвавих газетних оглядачів. Саме тому оригінальні публікації в епоху, коли писав Едгар По, ставали більш помітними.
А отже, «Вбивства на вулиці Морг» у 1841 році справді став не лише сенсацією, а й запропонував небачений дотепер формат: людина з аналітичними здібностями протистоїть злочинності ефективніше за поліцію.
Чому злочинність? Невже її не було дотепер? Звісно була, її історія починається разом з історією цивілізації і йде поруч із історією проституції. Але тут варто знову зробити поправку на час доби. Середина ХІХ століття в Старому і Новому світах – початок активної урбанізації. Міста через їхні можливості притягували як бажаючих збагатитися, так і бажаючих заволодіти чужими статками. Таким чином, міста хоч і відкривали можливості, проте не гарантували безпеки. Навіть так: що більше місто – то більша небезпека.
Ось перша причина, чому Огюст Дюпен, герой трьох детективних оповідань Едгара По не поліцейський, наділений владою та зброєю, а одинак-аналітик. Люди не відчували від поліції захисту. Аж раптом з`являється вигаданий персонаж, котрий пропонує розумну – в усіх значеннях цього слова! – альтернативу поліцейським дуроломам. Додайте до цього публікацію не книжкову, а саме журнальну, тобто, говорячи сучасною мовою – в ЗМІ. На той час надруковане в газетах та журналах, навіть якщо це художній твір, сприймалося більшістю читачів як верифікована інформація. Згадайте, як півстоліття потому читачі британського журналу Strand Magazine писали листи Шерлоку Голмсу – саме там Артур Конан Дойл друкував свої знамениті оповідання.
Але крім пошуку захисту Едгар По зачепив читачів ще двома темами. Одна з них – згадане вище місце дії свого твору. Живучи тоді в Філадельфії, штат Пенсильванія, він переніс читачів разом із героями в Париж. Є свідчення що Едгар, народжений у Америці, відвідував Британію. Але ніколи не бував Франції. Натомість – тут уже моє припущення, – По за прикладом величезної кількості мешканців нашої планети принаймні чув про Париж як Місто Сонця й загалом осередок всього світлого, прекрасного і, головне, безпечного, що лиш може бути. Париж – осередок радості, щастя, романтики й любові. Як визнаний класик романтизму По не відмовив собі в спробі подібного уявного переміщення. Проте, згідно з вимогами романтизму, місце безпеки мало перетворитися на місце загрози.
І тут на нарешті переходимо до сюжету. Жорстоке подвійне вбивство в кам`яних джунглях того самого, старого Парижа, хоча вважається: По не відчув міста, зобразивши його картонним. Я не зовсім згоден. Вулиця Морг вигадана, але місце її розташування реальне – центральна частина, неподалік Лувру. Знаменита османівська реконструкція міста почнеться сім років потому. Вже цивілізація, але ще не прогрес, натомість – досі відчутний середньовічний дух.
Тому й злочин середньовічний за рівнем жорстокості: юну Каміллу д`Еспане задушили й запхали в камінну трубу, її матір викинули з вікна, перед тим відрізавши голову бритвою. Усередині квартири – погром. До всього, безжальний убивця видерся аж на п`ятий поверх кам`яниці, зачинені двері не вберегли двох жінок. Нарешті, перелякані свідки чули дивний, незрозумілий голос через замкнені двері.
Характер подвійного вбивства знімав із язика лише один висновок – звірство. До більшовицького перевороту в Росії та всіх реальних звірств, які він легалізував, тим більше – до вторгнення Росії в Україну було тоді дуже далеко. Тож Едгар Аллан По та його герой Огюст Дюпен не припускали, що подібна жорстокість властива людській природі. Отже, версія Дюпена така: жінок убила людиноподібна істота, найвірогідніше – велика мавпа. Так і сталося, це був орангутанг, котрий вийшов із під контролю свого хазяїна. Але гуманістична складова «Вбивства на вулиці Морг» зчитується легко – людина не може чинити отак по-звірячому.
Пропоную пробачити автору романтичні уявлення про людську природу. Тим більше, в його горор-новелах люди все ж скоюють жахливі злочини. Хоча виправдання для того є: «Падіння дому Аншерів», «Чорний кіт», «Маска Червоної смерті» та інші подібні твори класик романтизму розглядав лише як страшні казки. Тобто, вигадані історії, замішані на готичному фольклорі. Тоді як трилогія про Дюпена плюс «Золотий жук» – реалістичні, на думку По, оповідки про торжество роціо над емоціо. Тож раціональна людина Зло не творить – вона Злу протистоїть.
«Вбивства на вулиці Морг» опублікували дуже вчасно. Трактовка Едгаром По понять Добра й Зла виявилася на диво суголосною неспокійному тривожному часу. Ось чому це оповідання прозвучало. І ось чому про попередні публікації схожого змісту відтоді й дотепер забувають. Людина не може вбивати іншу людину: беззахисне суспільство з подачі По намагалося переконати себе в цьому. Автор навмисне, а швидше – мимоволі дав читачам таку ілюзію.
Насамкінець лишається згадати, хто і де ще використовував у детективах подібний прийом – коли хтось або щось із тваринного, пташиного або рослинного світу вбило людину без участі іншої людини.
Почнемо з Артура Конан Дойла. Це «Звіздочолий» (кінь лякається спалаху свічки й вбиває копитом зловмисника, котрий хотів підрізати йому жили на нозі), «Лев`яча грива» (отруйна медуза ціанея, на яку випадково наштовхуються купальники), та «Клієнтка під вуаллю» (цирковий лев вирвався з клітки на запах крові та напав на дресирувальників). У оповіданні «Птахи» Дафна Дюморьє моделює ситуацію, коли людей атакують чайки. Також не слід забувати Пітера Бенчлі з його «Щелепами» (на курортників полює акула-людожер) і «Тварюкою» (людей атакує гігантський восьминіг). Стів Алтен у бестселері «Мег» підняв із дна океанської западини хижу акулу-мегалодона. А в перекладеному українською романі Григорія Федосеєва «Злий дух Ямбую» на людей полює ведмідь, і не один. Не варто забувати і українських авторів. У «Чорній акулі в червоній воді» Станіслава Стеценка головний герой під фінал вступає в двобій із хижою рибою. А «Сучі діти» Олександра Винокурова – про зграї собак, які захопили місто й полюють на людей.
Бачите, скільки всього в гостросюжетних творах походить від мавпи Едгара По…
Хто ще згадає приклади – буду вдячний.