Це цикл блогів присв`ячений знаковим для мене творам детективного, пригодницького жанру, в жанрі горор і всім їхнім видам, підвидам й сегментам, загалом – гостросюжетним історіям, які в різний час вплинули на мене. У блогах подаються лише моя думка, мої висновки та мої погляди. Вважати їх істиною в останній інстанції не обов`язково.
Собака нікого не вбивав
Артур Конан Дойл. «Собака Баскервілів» (1901)
Після першої публікації – двадцять дев`ять (!) екранізацій. З них дві – російсько радянського виробництва, обидва в телевізійній версії, хіба що перше втілення 1971 року випуску зняте як телевізійна вистава. І всюди, навіть у найгірших екранізаціях, без пекельної, як сказано в тексті твору, собаки обійтися не вдалося. Я не знаю, чи всюди й завжди задіювали справжніх тварин. Але фіналу – першого і єдиного виходу чудовиська з туману девонширських боліт, – завжди чекаю напружено. Той випадок, коли напам`ять знаєш текст, бачив п`ять фільмів, і все одно готуєшся пережити кілька кошмарних хвилин.
Роман (хтось пише, що повість) класика британського й світового детективу сера Артура Конан Дойла «Собака Баскервілів» лишається одним із найбільш впливових творів цього жанру. Припускаю, що є чимало тих, хто з різних причин не читав жодного оповідання про Шерлока Голмса. З тих мільйонів читачів, хто читав, читає і читатиме їх, небагато згадає назви бодай п`яти оповідань із чотирьох збірників, тим більше не озвучить назву жодного збірника. Виняток – «Собака Баскервілів»: про неї знають навіть ті, хто Конан Дойла не читав.
На те є кілька причин. Конан Дойл вперше помістив Шерлока Голмса та його друга доктора Вотсона в типову атмосферу британського готичного роману. На той момент англомовна література – маю на увазі також американську, – вже розсмакувала готик. Автори відчули підвищену читацьку увагу до страшних казок та містичних загадок, освоїли інструментарій та опанували, як сьогодні кажуть, формат. Єдина різниця – обраний метод.
Для прикладу, «Франкенштейт» Мері Шеллі, «Дракула» Брема Стокера та «Сонна лощина» Вашингтона Ірвінга тяжіли до романтизму і надприродне тут є цілком природним. Його може створити людський геній із шматків плоті (Чудовисько Франкенштейна), може жити сотні років, харчуючись людською кров`ю (Дракула), а прадавні легенди про привидів одного разу перестануть бути легендами й матеріалізуються за сприятливих для себе обставин (це є в оповіданнях Чарльза Діккенса, Вашингтона Ірвінга, Едгара По, Оскара Вайлда, Вілкі Коллінза). Парадоксально, але саме Конан Дойл, який був містиком, активно практикував спіритичні сеанси та навіть інтергував спіритизм у сюжети кількох пізніх оповідань про пригоди Голмса, чи не вперше для свого часу протиставив містиці раціоналізм. Переконаний: перші читачі «Собаки Баскервілів» справді чекали на двобій сищика з потойбічним монстром. Натомість ним виявився лише намазаний фосфором крупний пес, суміш мастифа й бледхауда. Тобто, чудовисько, котре являло собою ожилу моторошну легенду, страшну казку про прокляття роду Баскервілів, вигадав хитромудрий маніпулятор, нащадок шляхетного роду Степлтон. По суті, це була лише театралізована вистава, мета якої – налякати до смерті сера Чарльза Баскервіля й наблизити злочинця до його мільйонного спадку.
Уже після «Собаки Баскервілів» даний прийом – налякати вигаданим чудовиськом, – щедро використовували інші автори. Про це докладніше буде в наступних блогах. А тут зупинюся ось на чому. До цього, справді найкращого, знакового для себе й жанру загалом твору, Конан Дойл уже робив фауну та флору знаряддями вбивства. «Строката бинда» (більше відома як «Пістрява стрічка») – доктор Ройлотт убивав своїх падчерок за допомогою болотяної гадюки, яку Голмс виявив, розлютив і нацькував на господаря. «Звіздочолий» – породистий кінь хвицяє ногою та вбиває ударом копита по голові свого викрадача. «Мідні буки» – лиходій Рукасл залякує свою жертву величезним мастифом, але потім зголоднілий пес починає шматувати самого злочинця. «Квартирантка під вуаллю» – жінка з коханцем вирішили вбити її жорстокого чоловіка, імітуючи напад лева, але лев виривається з клітки й калічить жінці лице. «Нога диявола» та «Лев`яча грива» – людей убивають отруйні рослини.
Але особливість «Собаки Баскервілів» – у тому, що величезний пес нікого не вбив. Сер Чарльз побачив примару здалеку і в нього не витримало серце, тварина просто обнюхала вже мертве тіло. Побачивши привида на болотах, каторжник Селдон кинувся навтьоки і впав із гори, розбившись на смерть. Нарешті, читач так і не знає, що чекало на сера Генрі Баскервіля: пес не встиг нічого вдіяти, бо Голмс його застрелив. Таким чином, тварина була лише знаряддям у руках Джека Степлтона – але, на відміну від, скажімо, гадюки Грімбсі Ройлотта, нікого вкусити не встигла. Хіба лякала своїм зовнішнім виглядом та моторошним виттям на болотах.
Ось у цьому й головна чеснота «Собаки Баскервілів». Автор зосередився на готичній атмосфері. Створив у кожному розділі напругу. Довів оповідь до фінальної сутички сищика не з убивцею, але – знаряддям убивства. Покарання організатора злочину взагалі залишив за лаштунками основної історії. І при цьому обійшовся без візуалізації злочинів, як взагалі – без явного вбивці. Повторити цього прийому дотепер ніхто не зміг. Тобто, були, є і будуть атмосферні детективи. Проте жоден не досягне такого рівня авторської майстерності, коли не читаєш – усякий раз чуєш виття на болотах, коли разом із доктором Вотсоном дивишся, як Гримпенська трясовина поглинає маленького беззахисного поні…
Андрій Кокотюха