Ось моя головна претензія до громадян України!

«Серіал створено російською мовою, бо ми хочемо продати його за кордон», – так пояснила логіку власного виробництва каналу «Україна» його керівниця Вікторія Корогод. Я розумію її, бо знаю українську телевізійну «кухню» й логіку, якою керується процес. У мене нема й не буде жодних претензій ані до згаданої пані, ані до когось іншого, хто виробляє кіно й серіали в Україні. Натомість маю давню й величезну претензію до українських громадян. Це українці як споживачі керуються подвійними стандартами – на словах вимагають створювати продукт українською мовою, а на ділі не купують його.

Сценарії не приносять – їх замовляють. І якщо є замовлення на російську мову, це означає більший бюджет виробництва та, відповідно, кращу якість. За українську мову платять у рази менше, й не тому, що економлять – а через значно меншу аудиторію, готову споживати такий продукт. Телебачення, кіно, видавнича справа, музика – все це в нашій країні поки не бізнес. Жінок, котрі заповнюють стадіони на концертах Олега Винника, решта українців зневажає – як і самого Винника, бо він, бачте, заробляє на українських емоціях. При цьому нема в Україні людини, котра б не хотіла сама заробляти бодай третину того, що має співак та подібні до нього.  

Вже кілька років видавництво «Клуб Сімейного Дозвілля» видає мої детективи у російських версіях. Я не проти, бо за зміст ручаюся головою – жодних проросійських тем у книжках мого авторства нема. Мені навіть подобається, що «Аномальна зона» у російській версії має такий самий тираж, як у французькій – за 20 тисяч копій. Але мені категорично НЕ ПОДОБАЄТЬСЯ, що оригінальна, українська версія цього роману має 2 тисячі копій і перспектив додрукувати тираж нема. Бо громадяни України чомусь охочіше платять за російську мову, ніж за українську – причому продукт створений одним і тим самим автором й нічим не гірший в оригіналі.

Cкажете, «Клуб Сімейного Дозвілля» має кращі, ніж у будь-кого іншого, можливості для розповсюдження книжок. Згоден, так є. У «КСД» авторам вигідно видаватися. Проте поясніть наступе. Історико-пригодницький роман «Червоний», виданий там 2012 року, станом на 2018 рік має загальний тираж 42 тисячі копій. Є також 1 тисяча, перекладена і видана російською. Натомість 2013 року побачив у тому ж видавництві побачив світ мій же історико-пригодницький роман «Охота на маршала», російською мовою. За рік книга розійшлася тиражем 30 тисяч копій. Тоді мої книги ще можна було продавати в Росії – але за поребриком продано 4 тисячі. Решту 26 купили тут, в Україні. Причина – російська мова, а не автор. Аби цікавив автор, україномовні книжки мали б таку саму радісну для автора і видавця долю.

Сказане стосується не лише книг мого авторства. І не лише книг. Нагадаю сумну й повчальну історію української версії популярного в усьому світі пізнавального журналу National Geographic. Вона проіснувала на українському ринку друкованої преси рівно один рік. Після чого власники згорнули проект в Україні. Журнал, надрукований українською, наповнений якісним, перевіреним матеріалом і навіть з додаванням українського контексту,  українці купували неохоче. Навряд відлякувала ціна – 25 гривень за довоєнними розцінками. Така сама доля, боюся, спіткала або незабаром спіткає українську версію іншого популярного видання – Нistory (Історія). Виглядає, його купував тільки я. Ну, хай ще кілька людей, котрі похвалилися покупкою в себе на Facebook. Скажете, платять гроші не за мову, а за якість. Проте згадані журнали – зразок якісного продукту, наповненого якісним контентом. Отже, мова все одно лишається каменем спотикання.

Для продажів за кордон книжки та фільми перекладають з мов оригіналу. Продукт купують, у тому числі – в Україні. Уточнення: якщо в перекладено російською, в нього більше шансів отримати  велике коло українських споживачів. Не кажіть лиш, що проти нас у цій царині працюють вороги. Самі українці не готові ще масово платити за українську мову.

 

 

Залишити відповідь