Кому і чому кажуть неправду українські письменники

Запитайте рибалку про вилов. Дев`ять риболовів із десяти розведуть руки на ширину плечей і наввипередки оповідатимуть про найбільшу в річці рибину. А якщо сьогодні кльову не було – кожен такий неодмінно згадає минулі успіхи. Добре, якщо є фотодоказ. Втім, ніхто не доведе скептику, що велика рибина – справді вилов того, хто тримає її в руці.

Запитайте українського письменника, як продаються книжки його авторства. Тут десять із десяти, або навіть сто зі ста опитаних назвуть себе популярними. Свої книжки – затребуваними. І неодмінно скажуть: гонорарів вистачає. Вони живуть зі своєї письменницької праці.

Сперечатися з цим, заперечити, аргументовано доводити, м`яко кажучи, неправду – собі дорожче.

По-перше, це значить рахувати чужі гроші, пхати носа в чужі гаманці. Збоку це виглядає саме так, і виглядає, погодьтеся, погано, негарно. Як і влазити в чужі справи загалом.

По-друге, якщо я, автор 76-ти виданих книжок, з яких на відкритому ринку є трохи більше 30-ти, заявляю – не живу з письменницького труду, негайно стану об`єктом для кпин.

Автор чи авторка, видавши одну книгу раз на три-чотири роки з зазначеним тиражем 2-3 тисячі й додаткових накладів нема, дивним чином примудряється жити з письменницької діяльності. Так вони, принаймні, твердять.

Натомість той, у кого виходить по 4 книги на рік плюс додаткові тиражі і перевидання (я про себе і небагатьох інших колег), займається вочевидь не своєю справою. Якщо не годен визнати написання книжок своїм основним способом заробітку в Україні.

Я можу озброїтися кишеньковим калькулятором та довести – розмови про те, що в Україні можна заробити письменництвом, не ґрунтуються ні на чому. І не мають прецедентів. Але цілком свідомий того, що якась частина колег заперечить мені, знайде для цього аргументи. Глухий кут: я маю змогу довести власну правоту, проте мої слова підуть у пісок, мені не повірять. А ті колеги, котрі заперечать мені, так само не мають доказової бази.

З обох боків – лише слова. Я кажу: тут не клює. Мені кажуть: то в тебе не клює, а я вчора витягнув/витягнула от-такенну рибу!

Причина суперечок очевидна. Ніхто не готовий визнати себе лузером. Ніхто не хоче сказати – те, на що витрачається чимало часу, в результаті не приносить прибутків і не окупається фінансово. Краще збрехати. Самому собі. Ще й перевести стрілки: мовляв, сам дурень.

Чи можливо виправити ситуацію? Так. Якщо визнати: те, чим займаються в Україні автори книжок, за визначенням не може давати заробітків найперше самим авторам. Аналог – українське кіно. В прокаті від 2014 року, з часу виходу «Поводиря» і до січня 2020-того, з моменту виходу «Наших котиків», окупили себе лише чотири комедії з невеликими бюджетами. Це ж не означає, що інших фільмів не треба було знімати.

Щоправда, бюджет навіть недорогого у виробництві фільму дуже часто дорівнює бюджету цілого українського видавництва. Проте результат тотожний: авторам прибутку нема або він невеликий. Все одно доводиться працювати на основній роботі чи навіть на кількох. Нічого страшного, так поки є, ми всі, колеги, в одному старенькому хисткому човнику.

Але гаразд. Я приймаю заяви тих колег, хто, з їхніх слів, має з написання книжок основний, навіть єдиний щедрий заробіток. Який дозволяє ніде не працювати, натомість мандрувати Україною та світом, ні в чому собі не відмовляючи. Також – не залежати ні від кого, купувати собі нерухомість у місті й за містом. Словом, жити, як Стівен Кінг або Джеймс Паттерсон, не кажучи вже про Джоан Ролінг.

Ось тут виникає інше питання, яке так само ставлять автори книжок у соцмережах: а на фіга нам видавець узагалі? Справді, коли вже колеги такі успішні і конвертували успіх у грошові одиниці – вкладайте зароблені кошти у видання нового твору. Продавайте самі, примножуйте капітал, заразом доведіть видавцеві: він продавати не вміє.

Книга, фільм чи музичний твір – не риба. Рибалка може продати вилов – а може спожити сам. Обидва виходи прийнятні. Письменник не працює для того, аби читати власноруч написане самому. Йому потрібна аудиторія. Чим ширша – то краще. Краще для гаманця.

Три тисячі – стільки збирає зал палацу «Україна». Артистові не вистачає дати один концерт на рік, щоб прогодувати плодами своєї творчості себе та родину. Він гастролює і дуже хоче мати повний зал у кожному місті та місці. Письменник нічим не гірший. І якщо артиста не прогодує 3 тисячі проданих квитків, письменника теж не нагодують з тисячі проданих книжок його авторства. За рік, а то й за два-три.

Хто каже протилежне – говорить неправду передусім собі. Задля того, аби не виглядати у власних очах невдахою. І успіх письменника в Україні – це, на жаль, не прямі продажі. Це дещо інше. Що – кожен вирішує для себе. Тому спробуйте не говорити про гроші, коли пишете чергову книжку.

Андрій Кокотюха

Залишити відповідь