Днями директор видавництва «Фоліо» Олександр Красовицький підняв у себе в Facebook досі актуальну тему: як будуть і чи зможуть реалізувати себе в Україні громадяни, які пишуть художні твори російською. Реакція прогнозована: від «мова тут ні до чого, не всякий російськомовний друг Путіна, дайте шанс писати рідною» до «ганьба мові окупанта, вчить українську, досить бути колонією». Але є в цій вічній суперечці те, про що жодна зі сторін не думає, бо не хоче дивитися далі. Між тим саме життя доводить: яку б хто позицію не мав і не обстоював, реальність перекреслить все й змусить посміятися всіх – когось переможно, когось сумно.
Я закінчив російську школу – одну з двох у рідному Ніжині. Всіх шкіл у місті було 14, тобто, 12 – з українською мовою навчання. Але від уроків російської мови, на відміну від уроків української, ніхто нікого не міг звільнити. Це поширювалося на всю територію радянської України, як і в цілому – на територію СРСР. Рідну мову можеш не вчити. Російську – мусиш, у тому числі – письмову.
Веду ось до чого: практику не лише говорити, а й писати російською мали всі наші співгромадяни, народжені в УРСР, де б не жили – у Львові чи Донецьку. Таку практику мають громадяни, народжені в 1991 році, вже в Незалежній Україні. Ті, кому нині 27 років, вільно користуються російською писемною. При цьому не всі вільно пишуть українською, хоча говорити можуть і все розуміють. За певних обставин мешканець Центру, Сходу, Півдня й Півночі України здатен писати художню прозу, обравши робочою мовою російську. Нинішні 30-річні, які зробили такий вибір, поки що видавця знаходять. Припускаю – навіть читача, і, чесне слово, слава Богу.
Українським письменникам, яким сьогодні від 30 й вище, не треба ставити категоричну умову: вчи українську, пиши нею або забудь про книгу з власним прізвищем на обкладинці. Вони реалізувалися й далі реалізуються хто успішніше, хто гірше. Якщо їхня позиція проукраїнська, мова твору в кожному конкретному випадку мене особисто мало чіпає. У цьому переліку – Андрій Курков, Ян Валетов, Володимир Рафеєнко. Їх можна перекладати українською, й навіть треба. Це робиться. Проте писати в оригіналі вони будуть російською. Бо, дивись вище, кожен українець, народжений в СРСР, знає російську та вміє нею читати.
Писати – не кожен. І звідси починається цікаве.
В українських школах чим далі, тим менше вивчають російську мову. У перші класи йде покоління, яке не складатиме іспиту з російської писемної. Не писатиме російською шкільних творів. Не користуватиметься нею при вступі в вуз на гуманітарну чи якусь іншу спеціальність, бо не всі автори книжок – гуманітарії за освітою. За десять років матимемо сформоване покоління, яке поділиться на дві групи. Одні грамотно пишуть українською, інші – ні. Російська ж мова поступово перестане бути робочою.
Повторюся: сто найближчих років російська з нашого обігу нікуди не зникне. Українці знатимуть її, не вчивши спеціально. Могтимуть говорити. Але – не зможуть писати так, щоб написати на форму роману чи сценарію. Короткі форми, пости й блоги, колонки – ще так. Проте українська саме в такий спосіб поступово стане єдино можливою для реалізації автора в Україні.
Тож сьогодні й на перспективу не варто чіпати колег, що звикли писати російською й робити це добре. Це – останні. За ними далі йтиме все менше й менше.
