Нова публікація не регулярної, та, маю надію, постійної рубрики в розділі «Блоги». Мета – стежити за новинками в жанровій літературі, яка мені близька (детектив, трилер, пригодницький роман, горор) та реагувати на прочитане. Всі думки, спостереження та висновки є суто суб’єктивними та базуються на моєму особистому розумінні того, якими повинні бути зразки згаданих жанрів в українському виконанні. А також бажанні, аби ці важливі жанри в нас розвивалися в Україні хоча б на третину так, як фантастика і фентезі українського виробництва.
Не всяка жінка – феміністка
Наталія Кобко. «Пані Арета і цвинтар молодиці». – Київ, «Stretovych», 2025 р.
Конкретизація «феміністичний детектив» є елементом обкладинки і, припускаю, повинна кидатися в очі навіть швидше за назву роману. Ймовірно, це маркетинговий хід з метою залучити ширшу аудиторію й роблячи ставку на солідарність навіть не жіночу, а саме феміністичну. Бо, ніде правди діти, любовні історії купують і читають переважно жінки. Тож зазначення «мелодрама», «жіночий роман», «сентиментальний роман» тощо – по суті антипод детективу і трилеру. Проте очікування для цільових аудиторій лишаються схожими. Любителі детективів на початку бачать загадку, потім автор веде їх манівцями та під фінал розкриває обличчя злочинця, дуже бажано – серед тих персонажів, кого підозрюєш найменше. Шанувальниці любовних романів разом із героїнею шукають і втрачають кохання свого життя, або в фіналі возз’єднатися з коханим.
Припускаю, «феміністичний детектив» – це мікс любовного і детективного творів. У якому залишені детективні елементи, проте прибрані романтичні, але жінка/жінки залишені головними діючими особами. Феміністка може і повинна перебрати на себе питомо чоловічі функції розслідувача – і лишитися незалежною, не принижувати та знецінювати себе впорядкуванням особистого, включно з інтимним, життя. Але насправді даний роман, як і велика кількість подібних, феміністичними зовсім не є, ніколи не були. І взагалі фемінізм – це більше громадський рух, наближений до правозахисного. Отже, жанрово детектив та/або трилер не можуть бути «феміністичними», якщо в центрі історії не героїня, яка відстоює свої права й перемагає в боротьбі.
Інакше «феміністичними» слід охрестити всі романи Агати Крісті, в яких слідство веде стара діва міс Джейн Марпл. Або ж більш свіжі романи популярної в Україні Тесс Геррітсен, де діють дві героїні – слідча Джейн Ріццолі (у неї є коханий і в частині романів циклу вона розплутує злочини на останніх місяцях вагітності) та паталогоанатом Мойра Айлс (закохана в священика). Та й чому б не назвати феміністичним трилер Томаса Гарріса «Мовчання ягнят»? Автор – чоловік, проте головна героїня – жінка, і жертви маньяка – теж молоді жінки. Тобто, Клариса Старлінг діє в інтересах об’єктивованих жінок.
Попередні абзаци насправді спроба закликати шанувальників детективу не зважати на позначку, здатну когось привабити, а когось навпаки – відштовхнути. У ретро-детективі Наталі Кобко «Пані Арета і цвинтар молодиці» є все, що вимагає жанр, окрім… власне фемінізму як ідеології. Навпаки, це дуже затишний, буквально по жіночому затишний твір, у якому львівські панянки Арета Заньковецька, квіткарка, та її працівниця, партнерка та коліжанка Маґда Закревська п`ють каву на терасах та в салонах, обговорюють міські пльотки, а в між тим з`ясовують обставини самогубства перспективної акторки Йосипи Білецької.
Ось так виглядає перебіг розслідування: «Увечері, смачно повечерявши запеченою качкою з яблуками, напарниці піднялися нагору, аби перепочити. Вони всілися на підлогу в Аретиній кімнаті, підібгавши ноги та впершись стінами на масивне дубове ліжко, дозволяючи собі поставити вишневу наливку на підлогу, не зважаючи на правила етикету». Як на мене, в цьому короткому описі – суть, квінтесенція детективу саме феміністичного. Принаймні, авторка могла мати на увазі: ось вони, незалежні жінки, котрі дозволяють собі пити вишнівку, порушувати всі патріархальні правила житейського укладу Галичини кінця ХІХ-початку ХХ століття жити в своє задоволення, не пускати чоловіків у життя й ні на що не зважати.
Проте, повторюся, подібний світогляд сповідують та схоже поводять себе по життю не лише феміністки. Навпаки, ідейні борчині за світ без чоловіків узагалі втручаються в життя спільноти чи громади лише тоді, коли порушені певні права. Наприклад, жінці менше платять через її стать. Не дають керівної посади з цих же міркувань. Знецінюють, принижують публічно й не публічно.
Натомість панни Арета й Маґда ніким не вщемлені, нічим не обділені, поводяться з усіма на рівних. Перешкоди їхньому розслідуванню чиняться не тому, що вони жінки, а тому, що істина приховується від усіх, незалежно від статі, сімейного й соціального становища. Сищиці-аматорки надзвичайно розумні, багато чого знають, і ці знання дозоляють їм, відштовхнувшись від самогубства, розкрити грандіозну аферу з тих, що сьогодні б назвали економічним злочином. Та й саме самогубство – навряд треба пояснювати, – таким не є. Отут уже лише природна жіноча емоційність дозволила пані Ареті знайти причину, мотив, а отже – викрити вбивцю. До речі, він практикував психологічне сімейне насильство, тільки ж тут теж фемінізм ні до чого, більше психолога треба.
На завершення треба відзначити вправно створену атмосферу відповідного часу доби, знання тогочасних звичаїв, топоніміки Львова й небанальність деяких сюжетних поворотів. Противагою цьому є дещо повільний темп оповіді, чи то свідома відмова від напруги чи не вповні розуміння того, де і коли ця напруга потрібна. Або ж домовленість авторки зі собою: жінкам-читачкам краще не псувати нерви. Коли це так, «Пані Арета і цвинтар молодиці» – відпочинкове читання в чистому вигляді. Теж непогано, бо ж чесно.
Андрій Кокотюха
