Чому так звана «Золота Булька» – фейкова відзнака

Навмисне ділюся міркуваннями не відразу, а за два тижні після присудження чергової «Золотої Бульки». Цьогоріч Антипремію від видання «Літакцент» отримала книга «Сила дівчат» Катерини Бабкіної і Марка Левіна. У попередні рази протягом одинадцяти років від дня заснування її присуджували, серед інших, Юрію Андруховичу, Ірені Карпі, Олександрові Ірванцю, Таня Малярчук, Люко Дашвар і Любкові Дерешу. Здається, жоден лауреат не прийшов її отримати. Що стало приводом для додаткових мережевих кпин від тих, хто визначив найгіршу книгу року. Мовляв, о, як вони, імениті, нас бояться. А ще соромніше людям у очі дивитися…

Почну з того, що антипремії потрібні. Поруч із найкращим актором має бути найгірший. Найкращий музичний трек врівноважує поганючий. Є ікони стилю на противагу карикатурам, про що регулярно нагадує ресурс «Рагулі». Вдалий фільм на фоні фільму провального виглядає ще смачнішим. Теоретично лауреати антипремій повинні робити висновки й виправлятися – або дякувати, що не забувають. На те, як кажуть, у річці щука, аби карась не дрімав.

А закінчу тим, що «Золота Булька» в тому форматі, якому її пропонують – пародія на себе. Якби був конкурс на найгіршу антипремію, «Золота Булька» посідала б упевнене друге місце. Бо здобути перше ще треба постаратися. Для того потрібен креатив, точніше – антикреатив. Натомість українська версія найгіршої книги року не вкладається в рамки здорового глузду. Пояснення – в наступному абзаці.

За задумом авторів, «Золота Булька» призначена для книг, які – увага! – найбільше розчарували. Беручи ширше, дана книга мала б зачарувати, привабити, викликати широкий позитивний резонанс. Натомість амбіції автора луснули, наче булька. Хотіли шик – вийшов пшик. Замахнулися на гривню – вдарили на копійку. За це й дістали щиглів.

Усе б добре. Аби автори ідеї змогли коротко, по пунктах, пояснити, кого саме розчарувала обрана ними книга й, відповідно, відзначений автор. На що замахнувся письменник і що в нього не вийшло. Які власні амбіції не реалізував. І найголовніше – хто це помітив та оцінив. Тобто, не оцінив зусиль.

Особисто для мене єдиний адресат тут, як і єдиний, хто має право оцінювати – ЧИТАЧ. І лише за умови, якщо ВИДАВЕЦЬ запустив потужну промокампанію амбітної книжки, маючи на те серйозний бюджет. Завдяки координації зусиль АВТОРА й ВИДАВЦЯ книжка, яка широко замахнулася, опиняється в інформаційному просторі завдяки вірусній рекламі. Так про неї дізнається ЧИТАЧ. Він споживацькі ведеться на рекламні кунштюки, платить за книжку кревні гривні, читає – і розуміє: його намахали. Книга, яка мусила зачарувати, справді розчарувала. Після того АВТОР отримує вотум недовіри від ЧИТАЧА. Або – ЧИТАЧ дає йому шанс реабілітуватися новим твором.

Чи можна говорити про дієвість такої схеми, коли тираж української книги – 2 тисячі примірників. Може бути 3 тисячі, рідкісний випадок – 5 тисяч копій. Проте здебільшого – 2 тисячі. Питання: кого може розчарувати книжка, яка насилу, через «не можу», потрапляє до вузького, обмеженого кола читачів? Й, відповідно, має мінімальний вплив на читацьке середовище, а отже – не формує смаки, не задає трендів тощо. В силу різних причин жодна книжка в Україні не стає поки що подією, на яку нетерпляче чекає велика кількість потенційних споживачів. Значить, і розчарувати вона нікого не може.

Точніше, може: засновників премії «Літакценту». Їх небагато, менше десяти. Вони так само ні для кого не авторитет. Їхні позитивні оцінки тих чи інших книжок тираж не збільшують. А читачі не чекають оцінених ними книжок із нетерпінням. Таким чином, як ця премія, так і антипремія – питання смаку дуже невеликої кількості людей. Яким мало, хто довіряє. Коли так, «Золота Булька» не легітимна – адже розчарувала лише кількох читачів.

Легітимності, справжності й значимості згаданим процесам, виведенням їх із маргінесів соцмереж, надасть лише повноцінно розвинений книжковий ринок. Де заповнені всі сегменти. Думати варто над цим.

Залишити відповідь