Хутір для культури: не свобода, а обмеження

«І що таке, власне, хутір? Це – свобода, незалежність, гармонія з довкіллям», – написала місяць тому в своєму особистому блозі на своєму особистому сайті українська письменниця Галина Пагутяк.  http://pahutyak.com/ Вона виступає проти негативної конотації терміну «хуторянська культура», який означає відсталість, загальмованість в часі, консерватизм, свідомі обмеження, небажання розвитку тощо. Принаймні, так вважає авторка, яка пише для вузького кола читачів. Але письменниця у вільній країні має право на все: писати книги й блоги, висловлювати ті чи інші судження, обурюватися Форумом видавців, де видавці з року в рік видають «не те й не тих», а читачі з доброї волі, без примусу «не те» купують.  Інша річ, що своїм закликом повертатися навіть не в сакральні села, а ще сакральніші хутори Галина Пагутяк мимоволі, як більшість талановитих людей, вкотре підняла чи не головну проблему сучасного українського красного письменства.

 

І не лише письменства – культурної та освітньої царин. Те, за що письменниця готова вийти на визвольні змагання, насправді з українського простору нікуди не зникло. Візьміть пересічний шкільний підручник для молодших класів. Міські діти, народжені в мегаполісах, змалку звичні до інакших ритмів життя й адаптовані до них, бачать на картинках сільські хати під соломою як ілюстрацію нібито їхнього життя – й не розуміють, чому їхні мами й тата працюють у офісах, а не на полях чи тваринницьких фермах. Пасторальний і рустикальний контексти для людей, котрі бачать себе не хуторянами, а частиною великого вільного світу – не лише чужий, а й агресивний.

 

Для Галини Пагутяк хутір – забудова, яка стоїть окремо й прекрасно виглядає з космосу, корінь української нації, ознака справжності. Для переважної більшості українців – місце, не комфортне для проживання через відсутність елементарних вигод, а ще – електрики, телефонного зв`язку з широким світом, бруд та антисанітарія. Хуторянин агресивно сприймає інформацію про те, що світ – великий та відкритий, що рух та динаміка дають більше можливостей. Звісно, третє тисячоліття чисто теоретично дозволяє провести на хутір каналізацію, електрику, інтернет, прокласти пряму асфальтовану дорогу як не до проклятого гріховного космополітичного міста, то бодай до найближчого «Сільпо». Проте за таких умов хутір уже перестане бути хутором у «рятівному» для культури розумінні – але ховатися на хуторі зараз дорівнює монашеському постригу. З рештою, сто відсотків освічених українців, які вголос та в блогах тужать за селами й хуторами як за втратою «справжнього», самі досить комфортно почувають себе у містах, бажано – великих, із необмеженими можливостями.  

 

 

 

 

Залишити відповідь