Ніхто не боїться потрапити у вашу книжку

Письменник – фантаст Радій Радутний після затримання поета і видавця Влада Сорда (Стафійчука-Гранецького) звернувся до колег – літераторів через Facebook. Він запропонував не лише підписати колективний лист із закликом звільнити активіста й ветерана АТО, а й налякати владу в разі невиконання вимог. Чим налякати? Літературою.

Влада Сорда випустили під домашній арешт ще до того, як наміри колеги хтось підтримав і виклав у формі ультиматуму. Але підняте колегою питання лишається поза подібними контекстами. Бо сьогодні – один, завтра – інший.

Отже, Радій Радутний вірить: причетний до репресій представник влади злякається, якщо український письменник пообіцяє вивести його в своєму творі негативним персонажем. Бо письменник увічнить негідника для наступних поколінь. І нащадкам негідника буде соромно за свого родича. Тому репресії цей мерзотник негайно припинить під страхом потрапити в книжку.

Перше, що згадалося після допису пана Радутного – іронічний вірш Юрка Позаяка, який починається словами: «Паскудо Сталін, йди сюди! Ставай на суд перед Поетом!» Потім пригадав історію з власного життя. Живу в Києві, на Чоколівці, поруч із Севастопольським базаром, й час від часу ходжу крізь базар, зрізаючи шлях. Років десять, а може й більше тому на тому базарі можна було спостерігати жінку з синдромом Туретта. Хвороба спонукає людину час від часу голосно вигукувати різні беззмістовні фрази. Нещасну на базарі жаліли, постійно з нею спілкувалися.

Якось я йшов по справах повз базарні ятки, і в цей момент жінка голосно крикнула, піддаючись нападу хвороби. Одна з базарувальниць показала на мене пальцем і сказала хворій напівжартома: «Ану тихо, не кричи. Бо ондо йде письменник. Він про тебе щось напише». Тобто, письменником та його писанням в Україні можна лякати хіба людей із психічними розладами. І то не факт, що вони зрозуміють, кого й чому повинні боятися.

Звісно, в пропозиції пана Радутного є реалістична частка. Можна пошукати й знайти факти, коли письменники вводили в свої твори негативних персонажів, списаних із своїх реальних кривдників задля зведення рахунків. Але.

По-перше, таких випадків за всю історію світової літератури набереться дрібка.

По-друге, в жодному випадку не називається буквально справжнє прізвище того, проти кого спрямовано гостре перо. Зазвичай це алюзія, пильний утаємничений читач має здогадатися.

По-третє, більшість із меншості випадків – критики, автори негативних рецензій на твори письменника. Отже, здогадається й розшифрує персонажа хіба десяток утаємничених, включно з самим прототипом. Меншість випадків – це згадка про кривду, завдану коханцем/коханкою або чоловіком/дружиною. Зокрема, лише особисто знайомі з Оксаною Забужко її читачі назвуть прізвище художника Миколи К., того самого, сварка з яким спонукала авторку написати «Польові дослідження з українського сексу» й звести рахунки. Але, повторюся, більшості читачів і читачок прототип невідомий. Тим більше, його вже нема серед живих…

Нарешті, сьогодні допис у соцмережах чи сюжет по телебаченню дошкулить реальній, ворожій до вас особі більше, ніж художній твір тиражем 1 тисяча примірників. Який ще треба написати, потім – знайти для нього видавця й видати. Ще й докласти зусиль, аби якомога ширша аудиторія дізналася, хто саме виведений негативним персонажем у такому-то епізоді під таким-то прізвищем.

Висновок буде коротким. Український автор книжок значно переоцінює як себе, так і значення та вплив своєї творчості на громадськість. Підписні листи теж не ефективні. Але вони, принаймні, публікуються тут і тепер. І точно дійдуть до адресата.

Андрій Кокотюха

Позначено

Залишити відповідь