За просування російської книжки в Україні платять. За просування української виставляють рахунок

12 березня видання «Вести» публікує інтерв`ю книжкової продюсерки Альони Лазуткіної. Воно, за визначенням авторки, навмисно провокативне. Хоча, як не мене, такий майданчик, як «Вести», сам по собі провокативний. Бо абсолютно неприйнятний для людей із проукраїнською позицією і тих, хто працює для України і просуває український продукт. Принаймні, таке ставлення до «Вестей» мало би бути: ватний проросійський ресурс.

Але вибір майданчика для поширення своїх думок – справа того, хто обирає й поширює. Книжкова і довколокнижкова спільнота Facebook уже реагує на інтерв`ю пані Лазуткіної. Що прогнозовано. Адже вона для того й поширила його на своїй сторінці. Проте реакція здебільшого не туди, як завжди буває, коли емоції переважають над потребою тверезо оцінити ситуацію.

А оцінювати варто головну тезу: на українській книзі, як переконує книжкова продюсерка Альона Лазуткіна, в Україні не заробиш. Заробіток дає а) робота з російськомовною книгою автора, громадянина України, який має гроші, аби заплатити за піар, і б) робота з книгою громадянина Росії чи книгою громадянина іншої держави (не України), яка видана в Росію і завезена в Україну. Пані Лазуткіна наголошує: легально завезеною, бо вона проти піратства. А заборона російської книги викликала хвилю цього самого конрафакту. Що теж повз касу.

В обох випадках ідеться про гроші, які автор чи видавець готові вкласти в просування. Тобто, про рекламний бюджет, який треба освоїти. І з цього місця я б радив не плювати в бік людини, котра намагається заробити гроші на просуванні книжок. А подумати, чому рекламні бюджети мають книги, видані в Росії. Натомість за просування українського україномовного автора і української книги на внутрішньому ринку ніхто нікому ніколи не платить. Як у тому анекдоті: «Поручику, у нас був секс, а як же гроші? – Гусари за секс грошей не беруть, мадам!»

Мені не раз і не лише останнім часом доводилося стикатися з практикою, коли українську книжку не бажано показувати по телевізору. Це вважається рекламною акцією, і ефірні секунди ніхто не оплатив. Проте до Майдану і війни була протилежна практика: російського автора всюди запрошували безкоштовно й надавали найкращі майданчики. Не виставляючи жодних рахунків. Навпаки, з подякою за згоду приділити увагу й час.

Вихід україномовної книжкової новинки ніколи не був медійною подією. Зате Захар Прилепін, Тетяна Устинова, Дарія Донцова, Олександр Бушков та інші, не лише «попсові» російські літератори, всюди мали «зелені вулиці». Видавничі доми мали своїх піарників, готових роздавати російські книжки, аби лиш про них сказали і їх показали. Водночас книга, видана українською мовою в Україні, дотепер лишається бідною родичкою в українському інформаційному просторі.

Простіше кажучи: на її просуванні не заробиш, бо за це ніхто не заплатить. І Альона Лазуткіна тут ні до чого. Не вона винуватиця подібного стану справ. Хто винен і що робити? Питання залишається відкритим. У тому числі – для обговорення в соціальних мережах.  

Залишити відповідь