Повстанський етюд у чорно-біло-багряних тонах

, 21.12.2017 ,Софія Філоненко

Рецензія

Кокотюха А. Чорний ліс.– Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2015.– 304с.

Кокотюха А. Багряний рейд.– Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2016.– 288с.

Кокотюха А. Біла ніч.– Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2017.– 288с.

Восени 1943 року група радянських диверсантів приземлилася в німецькому тилу в районі Чорного лісу, контрольованому УПА. Парашутистів роззброїли, затримали й передали під опіку Служби безпеки. Серед них був сержант Михайло Кашуба, уродженець Київщини. Він перейшов на сторону українського війська та бився в складі куреня «Дзвони» аж до загибелі в 1949 році під горою Рокита. Цю історію розповів Василь Гуменюк, дослідник повстанських архівів із Яворівщини. За його словами, східняк у лавах УПА – це не виняток. До національної армії вливалися мешканці Чернігова, Дніпра, Житомира, Миколаєва, Полтави. Учені визнають: близько 10 % повстанців були вихідцями з Наддніпрянщини. Це спростовує міф про суто локальний характер опору.

Андрій Кокотюха міг не знати випадку з Михайлом Кашубою, коли вигадав нового персонажа – миргородського міліціонера Максима Коломійця, в’язня сталінського табору, якого змусили стати диверсантом і десантуватися в лісі біля Здолбунова в червні 1943 року. Східняк і вояк УПА є героєм повстанської трилогії «Чорний ліс», «Багряний рейд» і «Біла ніч», що побачила світ у видавництві «Клуб Сімейного Дозвілля» у 2015–2017 роках. Доволі типове явище викликає ряд питань: чому радянський громадянин долучився до націоналістів і чинив збройний спротив владі? як сприйняли його бандерівці? чи зміг Інший стати Своїм ?

Історія Коломійця – «друга Східняка», очевидно, символізує соборність нашої країни й об’єднання двох її частин у спільній боротьбі за незалежність проти свастики й серпа з молотом. Звірити і зблизити ідейні позиції Сходу й Заходу Андрій Кокотюха спробував ще в «Червоному», коли в словесному герці зійшлися повстанець Данило та міліціонер Михайло Середа. Є подібний епізод і в «Повному місяці»: командир куреня Грім допомагає старшому лейтенанту Андрію Левченку. Утім, проблему для себе самого письменник остаточно не вичерпав. Тому повернувся до неї й розкрив на ширшому матеріалі. У трилогії мова піде і про радянських партизан на Волині, й конфронтацію УПА та польської Армії Крайової, і про рейди на Київщину, і про енкаведешну агентуру й оунівську СБ, і про міське підпілля в Луцьку, і про німецьку та радянську пропаганду, і про психологію окупанта, і про настрої цивільного населення під час війни і після приходу «других совєтів». Більшість мікротем маловідомі для широкої аудиторії.

Діяльність УПА є колосальним ресурсом для сучасних письменників, яким вистачить сюжетів на десятки епопей. Зусилля українських учених, які створюють студії синтетичного характеру й розвідки про конкретні епізоди боротьби, упорядковують архіви й систематизують джерела, заслуговують на повагу. Серйозний внесок у популяризацію повстанської війни зробив Український інститут національної пам’яті, який у 2017 році веде інформаційну кампанію до 75-річчя УПА під гаслом «Відповідь нескореного народу». Самобутні мистецькі візії боїв і підпілля презентувало багато вітчизняних авторів: Борис Харчук, Михайло Андрусяк, Роман ІваничукМарія МатіосОксана ЗабужкоОлександр ВільчинськийТеодозія ЗарівнаСергій УхачевськийВасиль Шкляр, брати Капранови та інші. Повстанській боротьбі присвячені фільми «Вишневі ночі» Аркадія Микульського, «Атентат – Осіннє вбивство в Мюнхені», «Нескорений» «Залізна сотня» Олеся Янчука, «Жива» Тараса Химича, «Червоний» Зази Буадзе, а також низка документальних стрічок. УПА залишається живим, гарячим трендом культури. Причини лежать на поверхні: гостра потреба порвати з рускім міром, розквитатися з радянськими ідеологемами в поглядах на українське минуле, знайти гідні приклади визвольних змагань, перемог і уславити своїх національних героїв.

У наш час літературне висловлювання про повстанців не може сприйматися як суто естетичний жест. Це завжди вираження громадянської позиції митця, що працюватиме на утвердження національної ідеї – слово як зброя. Звідси йде чітке окреслення своїх і ворогів, етичний максималізм і героїчний пафос. Чи можна уникнути чорно-білих кольорів і схематизму? (адже саме ця ахілесова п’ята патріотичних романів дала підстави Євгенію Стасіневичу узагальнити їх у явище «національного реалізму»). Так, можна, якщо заглибитися в тонку сферу психології людини на війні: описувати надскладні ситуації вибору й екстремальні обставини, загострювати моральні колізії, акцентувати екзистенційні проблеми. Другий варіант – говорити про УПА мовою популярних «адреналінових» жанрів, де замість рефлексій – інтрига, екшен і сюжетний драйв (а поляризація персонажів й однозначність оцінок: «наші добрі хлопці проти чужих поганих» – зашита в жанрову матрицю).

Повстанська трилогія Андрія Кокотюхи, попри пригодницький формат, не справляє враження стовідсоткової белетристики. Пізнавальність переважила розважальність. Романи щільно насичені історичною інформацією. Кожний епізод має точний час і місце дії. Ефект документальності посилюють епіграфи до розділів, у яких – багатоголосся з цитат Вінстона Черчілля, Петра Федуна (Полтави), Дмитра Клячківського, Василя Галаси, Микити Хрущова, Сидора Ковпака, із сухих звітів, повідомлень, інструкцій, заяв, ухвал Проводу ОУН (б), радянських партійних органів та НКВС. Передмови наукових консультантів – Івана Патриляка, Олександра Пагірі та авторські післямови з рекомендованою літературою також покликані засвідчити автентичність змальованих подій. Звісно, сюжети всіх трьох романів є плодом фантазії прозаїка, та сконструйовані вони з чіткою настановою на вірогідність, художню правдивість: перед нами не вигадка, а сумлінна історична реконструкція. Розказане має переконати читача – так було, так могло бути в дійсності . Тому Андрій Кокотюха не прибирає сліди попереднього опрацювання теми, а мовби вип’ячує їх. Його повстанська трилогія нагадує великий малярський етюд, виконаний з метою осягнути свій об’єкт, розібратися в хитросплетіннях історії.

Події в романах вихоплюють із загального плину максимально гострі фази мілітарного протистояння, точки біфуркації: літо 1943 року в «Чорному лісі», осінь 1944 року в «Багряному рейді», весну 1945 року в «Білій ночі». УПА спочатку воює на три фронти – з німцями, совєтськими партизанами і польськими пляцуфками, а точніше, без єдиної лінії фронту. Згодом театр воєнних дій зміниться: повстанці опиняться в тилу Червоної армії, а «визволителі» блокуватимуть їх у лісах, відсікаючи від села й міста. Мова трилогії – це жорстка мова війни: ліквідація, депортація, мобілізація, рейд, блокада, диверсія, заручники… Тут нема і хвилини спокою: через сторінку розриваються гранати, спалахують автівки, з кущів озиваються кулеметні черги, сиплються одиночні постріли – лента за лентою набої подавай… Герої ходять по лезу ножа, але їхнє життя не назвеш яскраво-авантюрним. Андрій Кокотюха зумисно викреслив з воєнної рутини найменші ноти романтики. Повстанські будні лаконічно змальовано трьома барвами – чорною, білою, багряною.

«Чорний ліс» написано заради ключового моменту – самоідентифікації головного героя. Волею долі диверсанта-початківця занесло в розташування повстанського загону. Супутники, набрані з кримінальників як одноразовий людський матеріал , зрадили за першої можливості. Ліс, де всі воюють проти всіх, є простором абсолютної свободи вибору для радянського громадянина. Тепер він чужий усім і мусить визначитися:«Коломієць заплутався так, як ніколи раніше… вир подій закрутив, збив із пантелику, морочив та розривав на клапті… Максим відчув власну безпорадність» . Його навчили, що бандерівці – німецькі посіпаки, але ж він на власні очі бачить звірства радянських партизанів, які тероризують мирне населення! А для повстанців він – східняк, опонент, але не ворог: «Не такий, як ми, але свій» . Власний Рубікон герой перейде не за одну мить. Коломієць – це точка зору, це спосіб роздивитися повстанчу боротьбу мовби зі сторони, без упередження. Як відомо, фірмовий прийом автора (Клим Кошовий у львівських ретродетективах, Ігор Князевич у «Таємному джерелі»).

Андрій Кокотюха не перший український письменник, який помітив «інакшість» виходців із Великої України у лавах УПА. Улас Самчук у романі «Чого не гоїть вогонь» (Нью-Йорк, 1959 рік) писав про східняків-повстанців так: «Це було товариство дуже відмінне від інших партизанських ватаг, ніхто з них не нюхав ніяких націоналізмів, ніхто не носив шапки-мазепинки, і кожний з них ледве був ознайомлений з синьо-жовтою барвою, що мала бути їх бойовою і політичною відзнакою. І брали вони життя інакше, ніж їхні колеги-«західняки», якось загальніше, якось, як вони казали, ширше, якось, може, легковажніше, не так пристрасно й не так драматично, дарма що кожний з них бував і на коні, і під конем, і не раз траплялося стояти їм, як то кажуть, на самому краєчку життя, яке було для них від самого народження вічною загрозою, ніби вони жили в якомусь гнізді роздратованих ос або отруйних гадів».

Максим Коломієць не дуже-то й типовий громадянин країни Рад і зовсім не фанатичний комуніст. Скоріше, прихований дисидент, щоправда, з наївною вірою в доброго Сталіна. Міліціонер, який убив свого начальника, розігравши сцену ревнощів, а насправді помстившись за репресовану родичку дружини. Цей вихідний і суттєвий для розкриття характеру героя епізод-флешбек є, на мій погляд, найбільшою художньою умовністю в «Чорному лісі». Чи зважився б провінційний офіцер на такий ризик – з власної волі стати ворогом народу, потрапити в табір (з якого не всі верталися живими), поставити під удар родину? Чому цей винахідливий, сміливий і розумний чоловік (як покажуть наступні дії) не вигадав іншого способу помсти – обставити вбивство як нещасний випадок, приміром?

Зрозуміло: автор для втілення свого задуму потребував персонажа не просто з «дулею в кишені» (таким нема ліку), а внутрішньо готового взяти зброю до рук і націлити її на ворогів-комуністів: те, що він зробив інтуїтивно, Максим у майбутньому повторить уже з переконання. Згаданий епізод мусив пояснити, як полтавський міліціонер опинився на Уралі, призначений диверсантом, приземлився на Волині. Професійний досвід Коломійця дає йому певні переваги серед повстанців: він не тільки знає, як довести свою невинуватість Службі безпеки, але й уміє вирахувати справжнього вбивцю і зрадника, а згодом – зрозуміти логіку спецоперацій проти підпілля й перехитрувати органи. До пригодницько-історичного роману домішалися елементи детективного й шпигунського жанрів, гострота й динаміка сюжету від цього виграли. А в третьому творі циклу «Біла ніч» радянське минуле героя мотивує, чому він такий ненависний гебістам: як ренегат, як«запеклий, давній, зачаєний ворог» , якого треба знищити.

Коломієць не є вродженим воїном, як Данило Червоний, який знову постав перед читачами в кількох епізодах трилогії (її можна в якомусь смислі вважати спін-офом «Червоного»). Андрій Кокотюха зізнається в післямові до «Білої ночі», що «цей персонаж має десятки тисяч прихильників і …втілений на екрані чудовим актором Миколою Березою. Тепер він – обличчя всього «повстанського циклу» . Брендове фото цього кіноактора прикрасило обкладинку третього роману, хоч він у сюжеті – другорядна дійова особа. Автор вважає, що Червоний і Коломієць доповнюють одне одного і разом творять «об’ємний портрет» вояка.

Поза тим, є в романах кілька моментів, що суперечать такому злиттю. Маю на увазі ставлення до неминучого воєнного насильства, до внутрішнього терору в лавах УПА. (Цю проблему заторкає і Василь Шкляр у «Трощі», де вивів повстанця, друга Місяця, з надто м’яким серцем, щоб убивати жінок і дітей). У «Чорному лісі» Максим двічі (!) відпускає на волю польську агентесу Ванду Мостовську, чим справедливо викликає підозри й обурення в інших бійців – зробити це на Волині! в 1943 році! коли антагонізм українців і поляків сягнув вищої точки! У «Білій ночі» Коломієць протестує проти розпорядження Червоного ліквідувати родину зрадника Голяка. На думку Східняка, помста не є ефективною: населення втомлене від терору з обох сторін. Тому герой шукає і знаходить можливість змінити наказ. Між комбатантами навіть заходить на сварку. Червоний у цьому епізоді не захоплює, а відлякує – як фанатик, що керується лиш безжальною логікою війни. Максим виглядає симпатичнішим, бо обстоює цінність життя і справедливість відплати. Автор же воліє утриматися від прямих оцінок.

У романі про війну прозаїк мусив портретувати не лише вояків, а й мирне населення, що переживало дві окупації – німецьку і совєтську. Обсервації масової свідомості очікувані. Українці втомилися від війни й хочуть налагодити бодай якесь життя. Вони справді нелояльні до влади, але смертельно залякані нею. Окремі заражені бацилою донощицтва, особливо на Сході, де не бачить у повстанцях своїх, захисників («комуна сидить у головах» ). Інші готові допомагати, схильні до мовчазного протесту, але лиш одиниці, як луцька праля Марта Голоднюк у «Білій ночі», здатні стати підпільниками. До антиукраїнської сутності радянської влади Андрій Кокотюха звертався вже не раз («Червоний», «Таємне джерело», «Повний місяць», «Знайти і знищити», «Полювання на маршала», «Справа отамана Зеленого») і нових відкриттів на цьому полі не зробив. Його міліціонери та енкаведисти: Ярцев, Руфін, Фомін, Гордієнко, Полинін, Нечаєв, Орлов – моральні покручі, грабіжники, ґвалтівники, усі мають психологію окупанта, говорять словами майора Абрамова з «Червоного» й різняться лиш рівнем інтелекту й улюбленими способами насильства. Так, людське їм не чуже, вони переживають свої дрібні особисті й кар’єрні драми, та виразної індивідуальності ці дійові особи начисто позбавлені. Кількома характерними рисами окреслені й другорядні та епізодичні персонажі: капітан Франц Хольман, гестапівець Ерик Венцель, інтендант Оскар Крюгер (майор НКВС Василь Єрмолов), пропагандист Станіслав Юркевич, польські підпільники Павло Круль і Збишек Житень, росіянки Агата Колпакова і Клавдія Полиніна, які в сукупності складають багатолюдне тло для головних героїв.

У цьому романному циклі, на відміну від інших своїх історичних і ретророманів, Андрій Кокотюха прописує повсякденне життя здебільшого ескізно, часом – пунктиром, мов ремарки в п’єсі. Воєнний сетінг позначено скупими деталями – «хорьх» і «студебекер», трофейна запальничка, рація «Телефункен», конфісковане шампанське, патефон і платівки з піснями Мечислава Фоґґа. Авторський погляд затримується довше хіба на тих предметах, які відіграють важливу роль у сюжеті: валіза з вибухівкою в «Чорному лісі», колечко з бірюзою в «Багряному рейді», офіцерський кітель Нечаєва й рудувата глина на чоботях у «Білій ночі». Замість скрупульозного побутописання нам пропонують зануритися в політичну й військову аналітику (в обсяжних експозиціях), в міркування про стратегію й тактику боротьби, в плани спецоперацій та ідеологічні суперечки. Решта тексту – форсована дія: бої, втечі й переслідування, засідки й відплатні акції, що й складали суть повстанського життя. «Ось вам майже готовий кіносценарій», – мовби каже автор.

В аналітичній записці УІНП «Концептуальні засади державної політики пам’яті» зазначено, що потрібно формувати «в суспільній свідомості позитивний образ національної історії… позбутися комплексу жертовності і страждань української нації». Це точно відображає внутрішню письменницьку настанову трилогії «Чорний ліс», «Багряний рейд» і «Біла ніч». Андрій Кокотюха створив привабливий збірний образ повстанського війська та тип сильного героя-переможця, здатного до збройної боротьби проти окупантів, такого, «який не плаче, не стогне, не пливе по течії, а який іде проти неї, перемагає і в кінці вбиває свого ворога» (кажучи словами Пилипа Іллєнка з нещодавнього інтерв’ю). Третій роман уривається на епізоді щасливого, майже казкового порятунку підпільниці Марти, і хорунжий Східняк «зникає з виду» . Автор ставить три крапки в його біографії, але приймемо як факт: «кольоровий» повстанський цикл завершено.

Можна поцікавитися в романіста: як він собі уявляє подальшу долю героя? Шансів вижити у війні на знищення в Максима Коломійця було небагато, як відомо з історії УПА. Герой міг рейдувати на Захід, але, більш імовірно, застрелився в бункері, щоб не датися живим, поклавши перед цим не одного енкаведиста. Міг потрапити в полон, гідно витримати слідство й продовжити спротив у гулазі, як Червоний. Герої не вмирають. Важливо, що ідея свободи, яку обстоювали тисячі українців, відбулася. Повстанська трилогія в доступній формі гостросюжетної прози доносить цю думку до українського читача.

 

Позначено , ,

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *